— Так кажуть. — Вона невинно видихнула кільце диму.
— А Ґант тебе повсюди прославляє як прийдешнє.
— Якщо Старигань пустився берега й несе маячню, коли зазирає у пляшку, то не моя робота його спиняти.
— Та й моя люба матінка туди само, так же, Джен?
— Ми з Манюнею друзі.
— І не тільки, думаю я. Ніхто ціпочки Джен і пальцем не може торкнутися, так? Мені так сказано.
— А ти хотів спробувати, Альбіносе?
Він посміхнувся.
— Складно тебе не любити, Дженні.
Вона обпекла його своїм найхолоднішим поглядом, а тоді перевела очі на ранкову вулицю за вікном.
— У хлопців зі Стиляг проти тебе немає шансів, так же, Дженні?
Логан підніс кавуню до вуст і потішився гірким смаком. На фотографіях на стінах кафе виднілися боуганські обличчя — суворі погляди на суворих фізіономіях, — і якусь мить він їх порозглядав.
— Бачиш оце от кодло? — спитав він.
Дженні обвела обличчя очима.
— Помічаєш певний типаж? Носи позадирали, бачиш? Зверхні такі, навіть якщо штани драні. Ми, нарід цього міста, — зверхня порода. Ми віримо, що все йде за нашим планом.
Він розповідав їй: всі ці старі обличчя були свого часу легендами на Манівцях. Він розповідав їй: Манівці — це світ у світі, і кожна з цих мертвих душ була колись владна над світом, славилася спритом зі шкелпом, чи хистом до хвойд, чи вправністю верхівця. А тепер, розповідав він, усі вони на могильнику. Логан Гартнетт — великий учитель реальності.
— Ти не забувай, Дженні: ми хочемо тільки втримати в цьому сраному місті хоч якусь подобу порядку.
— Розумію, Г.
— Хай Затишшя трохи протримається, хай допільська торгівля налагодиться, а тоді й вирішимо, що далі, так?
— Слухаю.
— Це я знаю, Дженні. Це я знаю аж надто добре.
Сучка-німчурка Ангеліна бігла Великою Пусткою, припадаючи до землі. Вона прямувала до річки Боуган, що котилася крізь серпневу імлу. Рододендронові хащі уздовж берегів мерехтіли й пінилися на вітровії, мідно-червоні стебла трави коливалися уздовж лихої річки. Ангеліна стрепенулася до кісток, струснула комашву, що невситно живилася її кров’ю, і застогнала: блиснули гострі жовті ікла.
Вона рушила вгору за течією.
На шляху вона проминула німого хлопця, що прямував до міста, підганяючи акацієвою різочкою дику гірську козу.
Холодні сірі очі дикої кози розтинали імлу.
Ангеліна кинула на цю парочку голодний погляд, але попрямувала далі, припадаючи до землі, обшукуючи рівнину носом і важким поглядом.
Німака і дика коза прямували геть, на захід: вони йшли за течією річки.
Із часом крізь імлу проступили шпилі високих круч.
Річка плинула крізь непевні загумінки міста.
Німака задер носа, вдихнув солоний запах:
Хвилі повітря з-над океану несли вранці 13 серпня всі барви північноатлантичних течій.
Боуган лежав зелений, сірий, бурий:
Зелений, як водорості й мохи.
Сірий, як прибережна галька.
Бурий і вогкий, як пальмарія і пісок між припливами.
Пізнього ранку старожитці збиралися у барі «Козеріг» на боуганській набережній, щоб поснідати пивцем. Над баром, за дзеркалом і жерстяними кухлями, були прибиті вибілені погодою черепи кіз із Великої Пустки. За брудними вікнами Серпневий ярмарок вищав, вихилявся, приходив до нестримного життя, жвавішала торгівля кіньми, блимали Забави, а старожитці журливо спостерігали, зустрічаючи день стаутом «Расслер», бутербродами з сосисками і журливими спогадами.
Був серед них і Ґант — він блукав деінде так довго, що й сам став реліктом утраченого часу, й вони заохочували його, і він піддавався.
— А пам’ятаєш, Ґ.?
— Та пам’ятаю, ясно, шо пам’ятаю.
— Ти б звідти вийшов з однією рукою довшою за другу.
— Були ж часи, як є, були. Це по четвергах таке було?
— По вівторках і четвергах, але вівторки були тихі. Вівторки — це хіба для тих, кому геть не терпиться.
— Ага, другий день тижня для товару другого класу…
Сміх.
— І, звичайно, там у стаут доводилося мішати чорну смородину, тільки б смак забити.
— Наливали казна-що. Хоча, звісно, не до порівняння з тим, що подавали у «Брудній сардельці».
— Хвате!
— А пам’ятаєш, Ґанте, коли всі кобилки шикувалися перед «Сарделькою»?
— Ага, в неділю. Вся місцева потолоч збрідалася.
— Якщо ти вертався звідти домів, не втративши ока, то думав: о, перемога.
— А це не у власника «Сардельки» донька вийшла заміж за гаврика з Делейсі?
— Точно. Піднялася у світі. Делейсі — вони пекарі.