— І де ж вони були, Ґанте? Десь нагорі Дев?
— Ага, навпроти вулиці Імона Кента, по бік Нового міста.
— Ага… точно… вхід був збоку?
— Звичайно. Коли хотілося яблучного пирога, то треба було до них стукати. Передавали пиріг через віконце.
— Ой Тятку Сусе, ну в них були й пироги!
— Гаси світло. Таких добрих яблучних пирогів у цьому місті більше ніхто не пік.
Яблука замочували зранечку у десятигалонному глеку. Їх весь час помішував дебелий, спітнілий, на вигляд тупуватий Делейсі-старший. Тісто робили на найкращому маслі з Великої Пустки й запікали, доки не зазолотиться, а кислувата нотка печених яблук висіла в повітрі квартали на два навколо.
— Делейсі, так… це їхня пекарня біля… Ало Фіннерті, ювеліра?
— Ага, Ало, шахрая такого.
— Так казали. А далі хто, Ґанте?
— Джеррі Кицєк, слізливий м’ясник-поляк.
— Точно! Бідаха Джеррі.
— Яка біда його тільки не спіткала.
— Ще б пак, із такою дружиною. А славився він кров’янкою.
— Точно. Він замотував її в сторінки «Месника», і кров прямо скрапувала.
— Еге ж, скрапувала!
Так склалося, що не всі наші боуганські перепихон-салони стоять по допільський бік мосту. Наприклад, скандально відомий заклад Сліпої Нори заманював клієнтів у малопомітний завулочок Манівців, і, коли Ярмарковий день наблизився до полуденного розгулу, Старигань Менніон скерував лаковані черевики саме туди.
Опівдні Манівці огорнула атмосфера щасливого шаленства. Завулками ледве можна було пройти, стільки обшарпаних гуляк кружляло між будинками. Там і дебелі рагулі з горбів, і задурманені пайкі, що вирвалися з рези, й сифілітичні виродки з мріями про втрачений час, і прив’ялі хвойди-перестарки, й одноногі коники-бурконики (хлопцям у цьому ремеслі часто загрожувала подагра), і шпиги піщаних пайкі, що блукали містом і розносили дивний безіменний страх, і Стиляги, що прогулювалися безжурно, і полісейські агенти, і північняцькі жебраки з пошрамованими обличчями й дерев’яними мисочками для пожертв, і некеровані банди здичавілих неповнолітніх хвойд, і проповідники-мученики, що з дахів волали про гріх, і кожен у цьому натовпі міг увігнати шкелп тобі в легеню, навіть бровою не повівши, але Старигань Менніон, що плив крізь натовп, високо задерши носа й іронічно випроставши плечі, був мовби невразливий на це безумство і страху не відчував.
На Старигані:
Костюм-трійка класичного зеленого відтінку точно по скелету, пофарбовані у срібний ботфорти (із квадратними носаками) на танцюнах, сірий, як голубка, циліндр на голові хилився на захід, а на нього пов’язаний багряний шарф.
Модняга, ні?
Він, Старигань, час від часу сьорбав звірозілля з фляги при стегні й затягувався з дурман-люльки.
Він не те, щоб накурився, але певний рівень підтримував.
Під ногами на Манівцях була грязюка, гівно і блювота, тож ступав він обережно, дивився під ноги, ці черевики йому не за красне слівце дали, о ні, пане.
Він звернув у бічний завулок, потім в інший, тоді ще раз крутнув убік, і що глибше заходив у Манівці, то тихіші ставали вулички, аж нарешті він дійшов до Сліпої Нори.
Заклад був паскудненький. Приходили сюди тільки ті, кому більше йти нікуди. Навіть якщо тебе вигнали копняками з усіх інших закладів міста, то в Нори все одно приймуть. Туди навіть гаїтян пускали. І гостей з Тіпперарі. Старигань проминув викидайла — дебелого, як горила, дебіла, що гриз хвостик сигари, — «Як життя, Дімітрій?» — і мимоволі скривився від смороду.
На низьких диванчиках витягнулися панянки з проблемами, у трагічних костюмах сіточкою. Стискали люльки, напої, медальки із ТС. П’яна мулатка поставила стару семидюймову платівку у патефон і непевно витанцьовувала під зернисту мелодію.
Спіткнулася об Стариганя.
— Обережно, мала, — ґречно сказав Старигань.
Бідолашна хвойда розсміялася, продемонструвавши беззубу пащу. От вам і небезпечні печери. Від імлистого світла денного лупанарій відгородився завісами, кімнату освітлювали настільні лампи на перевернутих ящиках, завішані розмальованими шовками — для атмосфери, щоб ви розуміли, — і шовки підгорали від жару ламп, і штин горілого змішувався зі штином люльок, звірозілля, тюту, сімені.
Старигань посміхнувся по черзі всім панянкам, ось тільки він сюди прийшов не задовольняти свої потреби. Для цього він подався б не до Нори. Старигань прийшов із нею поговорити.
— Це ти? — спитала вона.
— Ти ж знаєш, що я.
Нора — грандіозна стара пані, сліпа, зі шкірою кольору сиру й ляльковими чорними кучериками. Вона розляглася на дивані в глибині кімнати й делікатно пила психоактивний грибний чайок із надщербленого чайничка. Вона була запаморочливо товста. Нора широко посміхнулася Стариганеві й посунулася на дивані складка за складкою, так що він примостився біля неї, схрестивши ноги, й поклав руку їй на коліно.