— Що, заходим на ще одне коло, Норо?
— Як швидко прийшов Ярмарковий день, містере Менніоне.
Вони посміхнулися й спокійно трохи помовчали, насолоджуючись цим днем і часом разом. А тоді Старигань сказав:
— Ну як, надійно переховала для мене ту жінку?
— Так, пане.
— То й сьогодні її надійно переховай, Норо, якщо можеш.
— А що?
— Погані в мене передчуття…
— Вона надійно схована, пане.
— Де ти її тримаєш, Норо?
— Я цього й вам не скажу, містере Менніоне.
— Але на Манівцях же?
— Вона схована надійно, пане.
Посиділи ще трохи. А тоді він знову повернувся до неї, стиснув їй руку і попросив:
— А заспіваєш мені, Норо?
Нещадний сміх струснув її тілисті плечі. Вона сьорбнула звірозілля з фляшки, яку він їй запропонував, а тоді відхилилася назад (на обличчі запанував милий і ласкавий вираз) і заспівала від глибини душі:
— Там, де зорі, немов самоцвіти в вінцеві, Коли вечора присмерк вкриває вже-е все…
Дженні зв’язала полісії руки юдиними монетами, так що ці виблядки-полісейські мають бути готові брикнути піщаних пайкі, січете?
Дженні Цзинь так накрутила свого безнадійно закоханого любчика, Вовчика-хлопчика Станнерса, що він був цілком готовий штрикнути ножем того маньяка-Далекозора, Принца Гладуна, ясно вам?
У Дженні Цзинь на Манівцях — ціла зграя здичавілих неповнолітніх хвойд, які ловлять кожне її слово, тямите?
Щоразу, як Логан заплющував очі, він знову бачив Мудака. Він бачив, як лице хлопця сіпнулося від болю, коли він повів шкелпом туди-сюди, а тоді його риси швидко змертвіли. Він знову і знову проживав ту мить, коли мертвий хлопець сумовито похилився вперед і припав чолом до його лоба.
Це вперше вбивство не давало йому спокою. Тепер він розумів, що це була помилка. Він тільки хотів помститися, забувши про гру на перспективу. Він не подумав, що почуття провини може тільки зміцнити відданість Стилягам. Правий був Ґант — треба було просто відправити йолопа за Високий Плай.
Логан Гартнетт був найтверезішим чоловіком на цілу вулицю де Валери. Він ішов стезею пам’яті та гризоти. Вулиця кипіла, билася, пінилась у пообідній спеці; Серпневий ярмарок нещадно вступав у свої права.
А Сліпа Нора співала далі зі свого дивана у жалібному борделі:
— Стануть зо-орі моїми і в дня ясноті-і, Коли слава Його — що морське хвилюва-ання…
Натовпи юрмилися на боуганській набережній, шуміли Забави, у барі «Козеріг» старожителі підживлювали свої спогади віскі, і Ґант був їхнім провідником:
— Звичайно, тоді й редакція «Месника» стояла на вулиці де Валери?
— Стояла, стояла. Це ще до Здорованя Дома Ґлісона було. До того, як заявився Дом зі своїми ідейками про Нове місто.
— Ну, ідейки в Боугані — не новина.
— Що ні, то ні, Ґанте.
— Як же називався той бар, де пили хлопаки з «Месника»? Ну, друкарі їхні?
— Ота от точка…
— Ну, нижче…
— Збоку…
— Вулиця Півмісяця?
— Точно. Ти ж про «Ламу», так?
— Та ні ж бо, «Ламу» я пам’ятаю, занюхана така наливайка.
— Занюхана. Брудна, хоч свиней розводь.
— Ну, ці свині кому хоч показали б. Але друкарі засідали не там. Не у «Корбетті» ж?
— Нє, «Корбетт» — це зроду-віку для полісії. Полісейські шавки там здавна п’ють, із сивої давнини…
Так. Тьмяно освітлений салун із портретами давніх сержантів на стінах. Обмовники вибиралися звідти глупої ночі — зиркали наліво, зиркали направо, поводили юдиними очицями. Музичний автомат напакували сентиментальними ірландськими баладами («Матінка Маккрі», «Чотири зелені поля», «Кізонька втекла»), а в коктейль-барі кілька ліцензованих хвойд продавали, крім своїх послуг, зілля і дурман.
— Точно, твоя правда, «Корбетт» був для полісії.
— Тоді й полісія була не та.
— Еге ж. І гнила під покладеним на неї тягарем.
— Гнила… а пам’ятаєш справу Дурника Герберта?
— А, бідний Дурник! Пам’ятаю.
Ґант ледь не плакав.
— Дрочило нещасний!
— Хіба ж можна забути, як він вивалив своє добро посеред 98 сходинок?
— На Різдво?
Отже, Різдво, бідолашний Дурник, місцевий божевільний, напився хересу, подарованого місцевою Проповідницькою Бригадою, і так і поліг, як стояв, посеред площі зі своїм жаскувато довгим членом у руках і спущеними до кісточок штанами, і старі манівцівські баби з обскубаними курми й пакетами брюссельської капусти під пахвами хрестилися, його проминаючи, і намагалися не сміятися, тільки не дуже їм це вдавалося.