— Дурник погано скінчив, хоча чого ще було чекати?
— А ще Солодушка! Солодушку пам’ятаєте?
— Солодушка Станнерс!
— Кращої злодійки на Дев не було.
— Ага, всім пізнішим до неї — як куцому до зайця.
— Вона, звичайно, теж погано скінчила.
— Чого ж іще чекати на Манівцях.
— Так, це ж Манівці.
А Вовчик, щоб хоч хвилину побути у спокої, пересувався манівцівськими дахами. Піднявся він туди хисткими зигзагами іржавих пожежних драбин. Він звертав після кожного прольоту сходів і дерся далі, тупцяючи міцними черевиками по червоних, як бича кров, сходинках, міцно тримаючись за поручні, а сіроголосий шепіт напхом напханих завулків стихав унизу.
Панельки стояли так тісно, що Манівці можна було перейти навскіс, не ступаючи на землю. Подекуди доводилося стрибати через зелені провалля завулків, та й усе.
Вовчик вдивлявся в імлу і згадував Солодушку, її м’які доторки. У кістки просочувався страх — при ньому вже не було його йолопа.
Вовчик розкатав губу і збирався вбити двох зайців:
Спочатку він заб’є Далекозора — той зганьбив його тьолку, Дженні, — це пріоритет. А потім помститься Альбіносу за Мудака.
Вовчик намацав свій шкелп, підняв, зважуючи на долоні й шукаючи точку рівноваги, покрутив, підкинув, піймав.
Ніч настане швидко.
А Сліпа Нора у борделі співала:
— Там, де зорі, немов самоцвіти в вінцеві, Коли вечора присмерк вкриває вже-е все…
Старигань Менніон полишив Сліпу Нору, пройшов завулками, подивився, як вечір старішає, а веселощі на Манівцях стають гарячковіші, і купив собі фалафель із візочка на 98-й площі.
Перший же кусень виплюнув, пожбурив просмажену кашку назад одноногому продавцю:
— Я б таке навіть кішці не дав.
Вийшов на набережну, і було йому чомусь тяжко. Дивне відчуття. Назвімо це страхом. Поглянувши на годинник, він рушив до загорож зі скотиною, де від вечірнього аукціону Ярмаркового дня долинав гримучий ритмічний шум. Це там, поза загорожами, Старигань зустрівся з німим малим.
Малий був миршавий здихляк із дальнього краю Пустки, конику по коліна, але з такою зухвалою мармизою і дивним невчитним виразом, який буває в неотесаних болотяних немов.
У Пустці, звичайно, здавна було багато німих. Там часто траплялися безмовні діти — блукали рівниною, складали вуста в абстрактні форми, сумовито квилили на вітровії.
Тепер німий зухвало зміряв Менніона поглядом.
— А ти в нас міцний горішок? — порхнув Старигань. — А худоба де?
Німий малий махнув рукою, скеровуючи Стариганя у темний кут за складами. Там і була припнута велична дика коза.
— І як життя? — спитав Старигань.
Коза показала, що зауважила його присутність, коротко опустивши погляд. Коза на Серпневому ярмарку мусить виглядати старою, побитою життям. Має в ній бути немита велич Великої Пустки.
— Гарну вибрав, малий, — сказав Старигань.
Німий завищав, у глибині Манівців забрехали пси.
Старигань сягнув у внутрішню кишеню піджака, вийняв брикет пресованого зілля й передав малому. Німий жадібно принюхався і знову завищав.
— Та замовкни ж ти, — гарикнув Старигань.
Німий хлопчик посміхнувся. Старигань заніс руку, ніби хотів його вдарити, але німий навіть не стрепенувся, тільки сплюнув собі під ноги. Тоді став навколішки біля кози, притиснув безмовні вуста їй до вуха й тихо застогнав, дивний такий звук, майже квиління, а коза повела очима у відповідь і нахилила голову до Стариганя з майже осмисленою зневагою.
— Чхати мені на старі пустківські забобони, — бурмотнув Старигань, але на нерви це таки діяло.
Німий підвівся і з усією зверхністю пустківського люду пройшов дворами й на легких ногах переплигнув сталеві ворота. Інколи німаки трималися так, ніби інші й нігтя їхнього не варті. Старигань взяв козу за повідок, і тварина напружилася.
— Ходім, — сказав Старигань.
Він поволік козу через склади й дійшов до набережної, де ділові оборудки крок за кроком поступалися веселощам.
Гриміла самба, кружляли Забави.
Козу ввечері витягнуть на високу платформу і пронесуть містом. Коза — символ і дух місця, і боуганці за традицією вітають її, розмахуючи вільшаними гілочками, щоб лунала шелестлива, тривожна мелодія.