Сперечатися не буду: у нас тут, у Боугані, шар цивілізації украй тонкий.
Ярмарок перевалив на вечірній пруг, але навіть ошалілий натовп розступався перед Логаном. Підпухлі пики пияків на мить тверезіли, коли вони зауважували поруч бліду високу постать:
Цибатий вийшов на проходку.
Альбінос вийшов на проходку.
Гартнетт… січете?
Глибоку манівцівську ніч розтинали крики й наспіви. Злягання вивалювалося з тіней, наволоч і хвойди обжималися у кожному закутку завулків. Вони насухо терлися одне об одного під повільний ритм троянських дабок, що гриміли зі звукових систем на дахах. Боуганська імла закривала переходи й виходи, ніби хмара непоясненно спустилася на землю, а строкаті міські юрми снували туди-сюди; на вулицях панував великий нездоланний рух, билися пляшки, лунали кпини, бородаті торговці закликали покупців до своїх дурман-наметів у тріскучі гучномовці, істерично релігійні північняки волали слово ТС, чорнявки з Десятисвіту виробляли БПБ на скакалці, дикі дівчата люто цілувалися одна з одною, на нас усіх спадала безкрая, буйна ніч 13-го.
По цілому місту били барабани — тимпани й том-томи, малі й тенорові, боурани та кришки від смітників.
Логан Гартнетт звернув на вулицю де Валери. На ходу посміхався, як хитрий старий єпископ, що вдає, наче побачене його обурило. Але він був не з тих, хто дозволяє карнавальному духу взяти над собою гору, — надто для того аскетичний і вишуканий.
Але ярмаркові ночі все одно сповнювали його меланхолією, бо чи ж він доживе до наступної?
А в барі «Козеріг»:
— А були ще ті дюни, куди можна було піти гарного вечора. Ну, влітку.
— Ну, коли була дівка під руку, змія там позапускати.
— Отак поваляєшся у дюнах — і наче на душі легше.
— Пам’ятаєш, Ґанте?
— Ну…
— У ті часи там навіть пайкі не було.
— А зараз там пайкі аж кишить.
— У ті дні пайкі знали своє місце. Кілки тесали у резервації. Ростили свій десяток дітей. На скрипочці грали, по весіллях заробляли. А зараз он Дополем вештаються.
— А пам’ятаєте Атту «Турка» Фолі, який тримав більярдну перед самими дюнами?
— Турка… Турка пам’ятаю.
— А молодняку скільки!
— І дівчат, і хлопців. Літніми вечорами завіси зсували, щоб сонце не сліпило. А пам’ятаєте, як Димополем марширували святенники? Всі ті бабуськи з висолопленими від любові до Тятка язиками?
— І молитви виспівували…
Білолиці проповідники в сутанах по кісточки розмахували кадилом над бруківкою набережної. Жінки бризкали святою водою із пластикових пляшок у формі Суса, а вітровій намагався зірвати з них хустки, ніби сам диявол приходив із Пустки.
— А мені згадується, — завів Ґант, — як у ніч Серпневого ярмарку ми палили гілля акації уздовж Висоток…
— …ми на ті багаття цілий місяць збирали хмиз і гроші.
— Банди молоді крали хмиз один в одного. Так і до кровопролиття доходило, пам’ятаєте?
— Аякже.
— Такі бої бували на 98 сходинках.
— Чудові часи, Ґанте.
— А хто тоді у полісії верховодив? Сержант Таафе?
— Чи не найбільша гнида, яка будь-коли заповзала в це місто з Великої Пустки. Звідки ці Таафе взагалі сюди понаповзали, Ґ.?
— Таафе? З ближнього передгір’я Пустка-Гори. Жили з того, що кіз лупили.
— Тоді за козину шкуру добре платили.
— А незле. Зараз такого вже нема.
— Вже нема.
— Багато чого вже нема.
— Багато чого.
— Ех, постаріли ми.
— Постаріли, так.
— Ех, постаріли.
— Постаріли!
— Ех.
Ґант зіслизнув зі свого табурета в барі «Козеріг», поплентався в куток і виблював.
Поворот, випад убік, фінт, ще випад і поворот наліво, одні завулки переходять в інші, і глибоко в серці боуганських Манівців, у їхньому тихому центрі вдалині від розгулу Ярмарку, прочинилися двері високої панельки — важкі дерев’яні двері у різьблених зображеннях зайців, духів і граків, — і звідти вийшла Маку.
На Маку:
Приталена сукня по коліно зі шкури рисі, боа з лисячого хутра, ритуальний розпис навколо очей, мовби з кутиків вириваються багряні язики полум’я, і пурпурна помада, як удар ножем.
Маку рушила.
Поворот, випад, фінт. Поворот, випад убік, стежки її думок такі ж заплутані, як шляхи Манівців, і такі ж невизначені. Він чекатиме її опівночі в кафе «Альядос». Вона досі не знає, чи прийде.
Боуганські достойники зібралися на площі перед Жовтим домом. Надходила коронація кози — головний момент боуганського року, тож зібралися всі знайомі й очікувані обличчя: галантерейник де Бромід, костоправ Фіцсіммонс, протестант Олдертон. Всі вони постаріли й пострашнішали разом. Тоді — рух від набережної, всі голови повертаються, здіймаються радісні вигуки: це Старигань Менніон веде гордовиту козу до площі, і горбань Бальтазар Мері Ґраймз ловить момент для «Месника» під писк блакитного спалаху.