Верещали мартини — мммваааорк! — а з-над серпневого моря наносило теплий дощ, і огрядний купець, стоячи на ящику, нудів ритуальні формули цієї ночі.
— Цієї щасливої миті ми згадуємо своїх полеглих і своїх загиблих — ми, благословенні й наділені любов’ю Тятка, які й цього року ссуть повітря в місті Боуган. Чи ж такі, як ми, не…
Коза цікавила присутніх більше. Навколо Стариганя зібралася юрма, козу вправно оглянули, розсипаючись у компліментах.
— …за звичаєм Серпневого ярмарку, цього величного звіра перед нами притягнув із дикої Великої Пустки, порослої дроком, член клану Менніонів, і тепер, у преславній імлі — нашому проклятті та благословенні — зауважмо, що…
Четверо дебелих синів міста, що працювали на бійні, вийшли наперед і прив’язали козу до платформи на високих палях. Худобу повільно піднесли у нічне небо, загриміли оплески, юрма закричала, заверещала, завищала, і процесія у своїй середньовічній величі рушила до зміїного вигину вулиці де Валери.
Коза і бровою не повела.
Вовчик Станнерс вийшов у допільську ніч і зустрівся з Хапком Леніганом, який і повів його заплутаним лабіринтом повз пайківські патрулі на краю дюн.
Вони, парочка ця, скрадалися крізь ніч, як привиди, й лишилися непоміченими.
Нарешті дійшли до певного завулка, й Хапко обережно поклав хлопця у тіні.
— Чекай тут, Вовче. Він сюди виходить подихати з он того стрип-бару, січеш?
— Ти певен?
— Певен.
Вовчик лишився сам і став чекати, підставивши голі груди спекотній імлі, що накочувалася з дивним зеленкуватим дощем.
Намацав кістяне руків’я шкелпу, його вагу.
Цибатий роззирнувся по набережній. Вібрація переносних генераторів витягнула з пам’яті спогад з юності. Дизельний присмак — різкий спогад про втрачений час. Боуганська молодь жила від Забави до Забави. Всі шаленіли, і тільки Логан гордовито ніс себе через розваги.
Він усміхався давно знайомим обличчям. Посмішки, які отримував у відповідь, були, як завжди, сповнені страху і пошани, але не тільки. Вони мовби казали…
Ми вижили, Альбіносе. Ми дотягнули до чергового Серпневого ярмарку.
Ще як малим був, Логан Гартнетт не пропустив жодного атракціону в ніч ярмарку. Краєвиди не змінювалися:
Спітнілі рагулі-трудяги з Пустки по черзі гатили молотом по пристрою, що вимірював силу удару.
Старожителі-китайози жбурлялися пятифунтовими купюрами один в одного біля рингу для собачих боїв.
Між нетерплячими суперниками за увагу певної хвойди спалахували сутички, лунали виклики й погрози, старі, як сам боуганський час:
— Кажу ж, пензлюй!
— Твій пензель, ти й пензлюй!
— Кажу, пензлюй!
— Злюй!
Йодлери стояли на ящиках від танжерських помаранчів і пронизливими голосами волали балади про смерть. Групки шанувальників ТС із північняцьких Висоток падали на бруківці на коліна, бралися за руки, молилися проти гріховних боуганських розваг, але були такою ж частиною свята, як і будь-хто інший. Вогні Забав весело жаріли в темряві й освітлювали боуганську набережну. Каруселі крутили юних закоханих у повітрі, дівчачий вереск звивався спіралями і крутився в небі.
Духовий оркестр ходив містом і грав вальси втраченого часу.
Із пайківської рези притягнули звукову систему, примостили на запряженого кіньми воза, врубили рок-платівки.
Транссекс-діва вила міланські арії, стоячи на стовпчику.
На родео восьмирічне дитя з Пустки витримало випробування й загнало на смерть епілептичного коннемарського поні, залунали схвальні крики — перед малим велике майбутнє.
А дівочий вереск крутився й обертався у повітрі.
Вигукували ставки, рахували купюри, плювали в долоні. Були там і пожирачі вогню з Фаро, і пожирачі шпаг із Самоа, і жонглери з Ґелвея. Пайківські бабуськи читали майбутнє з долонь, зір і пісні вітру.
Сумнозвісні брати-дегенерати з пустківського масиву наливали звірозілля за помірну ціну, а полісія дивилася на це крізь пальці, бо кілька ящиків уже відвантажила собі.
Когось підрізали, когось зґвалтували, когось затоптали.