Місто Боуган здіймалося по спіралі дівочих криків, які оберталися в повітрі.
Отоді Логан і натрапив на малого Кантіллона. Він сам-самотою сидів на стіні затоки — рибників сирота з гландами, набряклими від тихої люті. Його освітлювали сліпучі вогні свята, й він дивився на Логана так, ніби звідкись його знав, ось тільки не міг згадати, звідки ж саме.
Посмішка в хлопця була бліда і вбивча.
Логан підвів брову в тихому запитанні, але відповіді не дістав. Він підійшов, але хлопець зістрибнув зі стіни й вирвався трохи вперед у натовпі, крокуючи у тому ж темпі, що й Логан, і так само склавши руки за спиною — зумисне насміхався.
Він, малий Кантіллон, один раз озирнувся й підморгнув, а потім розчинився у юрмі.
— Кажу ж, пензлюй!
— От ти свій пензель і пензлюй!
— Кажу, пензлюй!
А Сліпа Нора знову завела своєї давньої пісні:
— Місто злотне бла-аженним хай втіху несе, / Там, де зо-орі немов самоцвіти в вінце-еві…
Від ходи нудота в Ґанта розвіялася, а гіркота — ні. Він, патрулюючи, ритуально обходив Манівці та вулицю де Валери та все виглядав її. У його очах вона прослизала на обличчя кожної юної хвойдочки, яку він проминав, і барабани міста Боуган несли і ритм, і послання.
Може, він ніколи не здобуде свободи від… Маку… Маку… Іммакулати.
З нагоди свого дев’яностого Ярмарку Манюня Гартнетт стояла перед дзеркалом на повний зріст у своєму номері в «Боуганському гербовому» готелі. На ній були панчішки, пояс для панчішок, корсаж і багряна помада. На ногах її тримав мільйон загадкових уколів від балакучої костоправки-китайози. Вона опустила слабку долоню на живіт і спробувала його втягнути. Обвела себе тверезим поглядом. Вона чесно і відверто оцінила ситуацію:
А вона, курча, ще в геть непоганій формі.
Зазвучав домовлений стук у двері. Вона щось гукнула у відповідь. Зайшла Дженні Цзинь. На ній був білий шкіряний комбінезон на все тіло і сріблясті гівнодави. Манюня уважно придивилася до наряду.
— Моднява, — сказала вона.
Дженні підняла пляшку мускату, виявила, що та порожня, тож натомість плюснула собі «Джона Джеймсона» з пляшки на тумбочці коло ліжка.
Випила залпом, підкурила сигару.
— Хто скаже йому новини? — спитала Дженні.
— Ти за це не хвилюйся, дитино. Ходи, наряди мене.
Дженні відсунула вбік дзеркальні двері гардеробу, почала перебирати навалені там сукні — якісь збереглися ще із втраченого часу.
— Щось вибрала, Манюню?
Манюня зітхнула.
— З тим, як карти лягли, я думаю, чи не вдягти бальну сукню до підлоги? Може, горностаєм підбиту? Таку, тіпа… як у Лани Тьорнер?
Дженні принесла сукню і розстібнула. Подаючи її, тихо спитала у своєї наставниці:
— А далі мені що робити, Манюню?
— Тобі треба просто показатися там.
Манюня взяла стару сукню й понюхала. Віддала її назад. Підняла слабкі руки над головою.
— Давай, застібни, — сказала вона, — і сповісти владі.
Бруківкою до Допільського мосту прямувала ціла шеренга кін-полісії.
З того боку річки долинали кпини піщаних пайкі.
Логан спостерігав і слухав з боку доків, від Забав. На якийсь час затримався перед собачими боями. Підморгнув старому букмекерові — афганцю з Висоток.
Пара бультер’єрів зійшлася у двобої, могутні мускулясті шиї напружилися, шерсть на загривку стояла дибки, пащі зчепилися, юшила кров.
— На когось ставите, містере Г.?
Логан уважно придивився до псів, важко опустивши підборіддя на долоню.
— Все одно два пенси на себе, — сказав він.
Димопільський завулок, вихід у дюни:
Підбиті залізом підбори на гладкій бруківці.
Двоє юнаків поволі обходять один одного.
Кожен тримає шкелп і просувається повільно, обережно.
Клац-клац, тупцяють підбори… клац… клац… клац… але повільно.
Їх просякає жовч і трутизна.
Жовч ревнощів.
Трутизна страху.
Вони обходять один одного.
А тоді випад…
Фінт…
Спотикається…
Відновлює рівновагу.
Вони кружляють.
Випад.
Фінт.
Леза шкелпів лищать у місячному сяйві й розтинають імлу.
Вони кружляють.
Вовчик-хлопчик і Далекозор.
Вони кружляють.
Ані кпинів, ані лайки, ані проклять.
Просто випад.
Фінт.
Спіткнувся.
Випростався.
Вони кружляють.
Вони кидаються.
Клинки тнуть повітря.
Кожного Серпневого ярмарку наставала серед ночі така мить, коли погань брала гору.