Выбрать главу

Місто Боуган здіймалося по спіралі дівочих криків, які оберталися в повітрі.

Отоді Логан і натрапив на малого Кантіллона. Він сам-самотою сидів на стіні затоки — рибників сирота з гландами, набряклими від тихої люті. Його освітлювали сліпучі вогні свята, й він дивився на Логана так, ніби звідкись його знав, ось тільки не міг згадати, звідки ж саме.

Посмішка в хлопця була бліда і вбивча.

Логан підвів брову в тихому запитанні, але відповіді не дістав. Він підійшов, але хлопець зістрибнув зі стіни й вирвався трохи вперед у натовпі, крокуючи у тому ж темпі, що й Логан, і так само склавши руки за спиною — зумисне насміхався.

Він, малий Кантіллон, один раз озирнувся й підморгнув, а потім розчинився у юрмі.

— Кажу ж, пензлюй!

— От ти свій пензель і пензлюй!

— Кажу, пензлюй!

*

А Сліпа Нора знову завела своєї давньої пісні:

— Місто злотне бла-аженним хай втіху несе, / Там, де зо-орі немов самоцвіти в вінце-еві…

*

Від ходи нудота в Ґанта розвіялася, а гіркота — ні. Він, патрулюючи, ритуально обходив Манівці та вулицю де Валери та все виглядав її. У його очах вона прослизала на обличчя кожної юної хвойдочки, яку він проминав, і барабани міста Боуган несли і ритм, і послання.

Може, він ніколи не здобуде свободи від… Маку… Маку… Іммакулати.

*

З нагоди свого дев’яностого Ярмарку Манюня Гартнетт стояла перед дзеркалом на повний зріст у своєму номері в «Боуганському гербовому» готелі. На ній були панчішки, пояс для панчішок, корсаж і багряна помада. На ногах її тримав мільйон загадкових уколів від балакучої костоправки-китайози. Вона опустила слабку долоню на живіт і спробувала його втягнути. Обвела себе тверезим поглядом. Вона чесно і відверто оцінила ситуацію:

А вона, курча, ще в геть непоганій формі.

Зазвучав домовлений стук у двері. Вона щось гукнула у відповідь. Зайшла Дженні Цзинь. На ній був білий шкіряний комбінезон на все тіло і сріблясті гівнодави. Манюня уважно придивилася до наряду.

— Моднява, — сказала вона.

Дженні підняла пляшку мускату, виявила, що та порожня, тож натомість плюснула собі «Джона Джеймсона» з пляшки на тумбочці коло ліжка.

Випила залпом, підкурила сигару.

— Хто скаже йому новини? — спитала Дженні.

— Ти за це не хвилюйся, дитино. Ходи, наряди мене.

Дженні відсунула вбік дзеркальні двері гардеробу, почала перебирати навалені там сукні — якісь збереглися ще із втраченого часу.

— Щось вибрала, Манюню?

Манюня зітхнула.

— З тим, як карти лягли, я думаю, чи не вдягти бальну сукню до підлоги? Може, горностаєм підбиту? Таку, тіпа… як у Лани Тьорнер?

Дженні принесла сукню і розстібнула. Подаючи її, тихо спитала у своєї наставниці:

— А далі мені що робити, Манюню?

— Тобі треба просто показатися там.

Манюня взяла стару сукню й понюхала. Віддала її назад. Підняла слабкі руки над головою.

— Давай, застібни, — сказала вона, — і сповісти владі.

*

Бруківкою до Допільського мосту прямувала ціла шеренга кін-полісії.

З того боку річки долинали кпини піщаних пайкі.

Логан спостерігав і слухав з боку доків, від Забав. На якийсь час затримався перед собачими боями. Підморгнув старому букмекерові — афганцю з Висоток.

Пара бультер’єрів зійшлася у двобої, могутні мускулясті шиї напружилися, шерсть на загривку стояла дибки, пащі зчепилися, юшила кров.

— На когось ставите, містере Г.?

Логан уважно придивився до псів, важко опустивши підборіддя на долоню.

— Все одно два пенси на себе, — сказав він.

*

Димопільський завулок, вихід у дюни:

Підбиті залізом підбори на гладкій бруківці.

Двоє юнаків поволі обходять один одного.

Кожен тримає шкелп і просувається повільно, обережно.

Клац-клац, тупцяють підбори… клац… клац… клац… але повільно.

Їх просякає жовч і трутизна.

Жовч ревнощів.

Трутизна страху.

Вони обходять один одного.

А тоді випад…

Фінт…

Спотикається…

Відновлює рівновагу.

Вони кружляють.

Випад.

Фінт.

Леза шкелпів лищать у місячному сяйві й розтинають імлу.

Вони кружляють.

Вовчик-хлопчик і Далекозор.

Вони кружляють.

Ані кпинів, ані лайки, ані проклять.

Просто випад.

Фінт.

Спіткнувся.

Випростався.

Вони кружляють.

Вони кидаються.

Клинки тнуть повітря.

*

Кожного Серпневого ярмарку наставала серед ночі така мить, коли погань брала гору.