— Дівчинка-вбивця, — сказав він.
Дженні Цзинь безжурно спостерігала за бунтом з високої арки мосту й випускала кільця диму випнутими губками.
Логан знав, що хлопець намотує навколо нього кола.
На корабельні він відчув за спиною рух.
Він терпляче зітхнув.
Він звернув за склади і слизнув у тінь, щоб зачекати.
З’явився малий Кантіллон.
Логан безгучно вийшов із тіні, прудкий, як горностай, затиснув горло хлопчака передпліччям, вихопив у нього з-за пояса шкелп, увігнав у серце, прошепотів йому слова, яких не можна повторювати, і став слухати, як юне життя полишає тіло.
Відчув, як це життя перевалюється в пітьму, але задоволення від цього не дістав.
Відпустив тіло, дав йому впасти просто серед брудних складів, і на мить зачудувався, які ж безмежно тупі завмерлі риси малого.
Цибатий не став би ганьбити свій ритуальний кинджал такою негідною кров’ю.
Він рушив далі. У Логані наростала втома. Він знав, що і його шлях теж добігає кінця, а з ним — і слава. Доки він блукав у квітневому дурмані, питання спадкоємності вирішили без нього. Лишається йому тільки втіха доторку Маку, та й то не напевно.
Він скерував носаки до кафе «Альядос».
— Як ви думаєте, як це все закінчиться, містере Менніоне?
— Паршиво закінчиться, Доме.
У дешевому борделі Сліпої Нори Ґант поставив стару семидюймову платівку на патефон, і мелодія, щойно залунавши, відгукнулася в його підошвах, і він пустився сам танцювати ска, а беззубі хвойди на обшарпаних старих диванах посміхалися і хрипко підспівували, Нора відбивала ритм, а Ґант танцював повільно, тримався тихо, і гордо, і цілком тверезо.
У кафе «Альядос» було порожньо, як не рахувати дівчини за баром, і Логан вмостився чекати на високому табуреті.
Пив він «Джона Джеймсона».
На порозі півночі зіслизнув з табурета, підійшов до музичного автомата, вибрав повільну стару мелодію каліпсо з утраченого часу.
Цю вона знає.
Він знову сів коло бару, і, коли заграла стара музика, спробував непевною рукою пригладити волосся.
І рівно опівночі в ніч Серпневого ярмарку зрізані жовті квіти у вазі на шинквасі в «Альядосі» затремтіли, коли бічні двері прочинилися, і знову завмерли, коли ті зачинилися, і він тихо крутнувся на табуреті.
— Ну, — сказала вона.
У різких лініях її обличчя викарбувалося дев’яносто боуганських ярмарків, і він уже змирився зі своєю долею.
— Манюню, — привітався він.
Ніч старіла, і місто стихало уздовж неї, і поклик крові вабив молодь до річки. У її водах виблискував голий півмісяць, і ми трепетали в такт серпневого пульсу Боугана.
На кам’яних сходах уздовж берега молодь ніжилася парочками і стискала одне одного в обіймах. Їхні вуста промовляли слова — обіцянки та клятви, — і річкове повітря підхоплювало їх і змішувало зі словами буркотливих мертвих. Вони спліталися у єдиний голос, і цей голос якимсь дивом мав прикмети тиші, адже заглушав усе інше й заворожував.
Погань здіймалася від води, як солодкий-пресолодкий туман.
Зелена ящірка вислизнула з тріщини у сходах, перелізла гору плоті й поживилася кров’ю, що вже засихала на рані у животі мертвого хлопчика з очима, як у дрозда.
Здійнявся вітровій, посунув фронт хмар, з імли проступили дахи — місто знов утверджувало свою присутність, — і тепер міські вогні пливли водою. Вода перегукувалась із зеленими водоростями й кам’яними берегами річки. Ми слухали — заворожені, — як вона плине крізь місто Боуган, як тече до незримого моря, як море тягне її до себе.
Засяг літа скорочувався; ми ось-ось побачимо, що принесе осінь, а там і зима. Але місто дозволило часу сповільнитися, бодай на одну ніч, і послало молодь до річки.
Перші потуги світла заливають інавгурацію:
Дженні Цзинь без сідла їде верхи на паломіно[26] з Великої Пустки уздовж річки Боуган.
По обидва боки її коня, що його ребра повільно здіймаються у вохристій світанковій імлі, несе почесну варту з півдесятка диких дівчат із перев’язями для кинджалів, чоботами із залізними носаками, білими вініловими куртками на блискавці й чорними сатиновими шортиками — а над річкою раннього ранку, як завжди, бушують місцеві мартини.
Птаха з шаленими очима й чорною спиною шугнула до дівчинки-вбивці Цзинь, але та тільки підвела погляд і так люто поглянула на неї, що мартин сахнувся, відвернувся й помчав униз за течією.
26
Паломіно — коні яскравої золотистої масті з білуватою гривою і хвостом, яких через упізнаване забарвлення часто використовували у парадах і кіно (особливо у 1950-1960-ті).