Стариганю було під сімдесят, але вдягався, як молодий. На ньому були низькі шкари, високі чоботи з підбитими закаблуками, вельветова жилетка і старосвітська кепка, зухвало збита набакир, як у шмаровоза. У Стариганя були зв’язки по цілому місту: він у Боугані був за посередника. Він однаково затишно почувався, і перетираючи справи у вітальні в хаті на Бовісті, і забиваючи стрілку в панельці Висоток. На Манівцях і чорт не міг чхнути, щоб він не дізнався, і миша не могла проскочити через Димопільський міст. Він був за корєша костюмчикам із ділового району й вітався, черкаючись кулаками, з тими безжурними єлейними хлопчиками, які працюють на Діловому бульварі в Новому Боугані, але й міг усе доброзичливо перетерти з найтемнішими, найпорепанішими трударями з Великої Пустки. Горлянка в Менніона — чудодійний інструмент, що відтворює тон і ритм співрозмовника, зберігаючи теплу підбадьорливу інтонацію. Як почуєте його на Діловому бульварі, руку дасте навідруб, що в нього є акції «Першого боуганського комерційного»; почуєте його в Пустці — й руку дасте навідруб, що він витесаний з болотяного торфу.
Старигань, скажімо прямо, в політику бавився.
Він підійшов до кола панельок, де засідала банда К’юзаків. Панок на ім’я Вилупок К’юзак чекав його на хирлявому зеленому клапті землі перед будинками, драматично прихилившись до вигорілої будки генератора. Він курив. Забачивши Стариганя, жбурнув під ноги недопалок і розтоптав, а тоді обидва обійнялися — по-чоловічому, коротко.
— Життя як? — спитав Старигань.
Прізвисько дісталося Вилупку недарма. Він дивився на місто крихітними, мовби пропаленими очицями на широкому й рихлому, як каша, обличчі.
— Один хлопака мій розжився ранов сантиметрів на тридцять через цілі груди, — сказав він. — У Димополі.
— Ага, чув-чув про пригоду, — сказав Старигань. — Вилупку, він оклигає?
— Ну, по диско точно нескоро шастатиме. А це, містере Менніоне, небіж мій. Братчика мого синок, ага? Кровиночка ж? Братчик мій з глузду йок, а баба його глитає кінські транки, як цукерочки, січете?
Був він, Вилупок К’юзак, лисий і дебелий. На ньому була безрукавка, треніки і боксерські черевики — стандартна того сезону форма крутеликів з Висоток, а вуса — недоладно стилізовані під каліпсо.
— Я б тобі, Вилупку, порадив, якщо можеш, поки що в бій не кидатися.
Менніон говорив тихо, щоби заспокоїти співрозмовника, та марно — Вилупок прагнув помсти.
— У Цибатого, містере Менніоне, нікого з хлопаків не підрізали. То хай Цибатий зарубає собі на лобі, що це йому легко з рук не зійде, ага?
Старигань кивнув із розумінням. Прихилився до будки обіч Вилупка К’юзака, й вони удвох втупилися у місто, що дихало внизу.
— У Боугані вже довгенько триває Затишшя, — сказав Старигань. — Багатьох вкурвило б, якби воно пішло вітром, ага?
— Це шо, я шкелпом вимахував?
— Ти ж знаєш, що торгівлю димопільську тримає Гартнетт.
— Тятко Сус йому право дав, чи шо?
Старигань закотив очі.
— Давай не будемо сюди поки що втягувати Тятка.
Вилупок відіпхнувся від будки, сердито повів лопатками й повернувся просто до Стариганя.
— Я хочу, щоб йому от шо передали, і то одна нога тут, друга там, чуєш?
— Валяй.
— Ти йому так і передай, шо панельки за мене горою. У мене свої люди в кожному колі. І Макніс зі мною, й Кавана, й Гіні. Так йому й передай, шо час на репарації. Невинного хлопака підрізали, га?
— Вилупку, Вилупку, не буде ніяких…
— Репарації, Менніоне! Я ті кажу. Так йому і скажи, шо мусим поділить торгівлю димопільську по-братськи.
— А знаєш, що він мені скаже, Вилупку?
— Паняй.
— Скаже, що Вилупок К’юзак навмисне шле провокаторів у Димопіль. Йому потрібні мýчні, і він їх отримає, аби здобути перевагу, це ясно як білий день. Скаже, що в тебе кулаки чешуться порушити Затишшя.
— Шо, отак прямо і скаже?
І К’юзак повернувся йти. Ніби в нього корона на голові. Тож Старигань почав спочатку.
— Вилупку, тебе ж ніхто не просить підставити другу щоку, січеш? Просто скажи, що хлопака твій від рук відбився. Що вліз туди, куди не треба було.
— Це братчика мого малий, Менніоне. Братчик мій здурів, баба його слину пускає, нализавшись кінських…
— Та попустися нарешті, Вилупку. Давай, ти не будеш порушувати Затишшя, й ми кожен робитиме своє.
— Так йому й передай: я готовий сісти й обговорити, як ділитимем Димопіль.