— Сумніваюся я, що хтось щось ділитиме, Вилупку.
К’юзаків палець з обгризеним нігтем різко тицьнув його у груди, а потім:
— Якщо він хоче, щоб над Манівцями майорів його стяг, ну? Якщо він хоче й далі глитать устриці внизу в Томмі й лизатися зі своєю ненормальною косоокою бабою…
— Тільки не втягуй у це його жінку.
— Хоче й далі вітер цмулити? Значить, сяде як миленький і обговорить сраний поділ сраного Димополя!
Старигань заплющив очі. Найгірше бувало, коли хлопці набиралися зухвальства.
— То що, ти хочеш, щоб я пішов до Альбіноса з прямими погрозами, га?
Вилупок К’юзак посміхнувся так, як навіть хвойди по канавах не посміхаються.
— Ти йому скажи, що панельки за мене горою.
— Не роби цього, Вилупку.
— Що посієш, те й пожнеш, Стариганю.
— Так кажуть, ага.
— То, може, настав і йому час пожинати, січеш? Ходять тут чутки, що один чолов’яга вдосвіта йшов до нього…
— Оце цього самого ранку?
— Цього ж. На поїзді в центр приїхав.
— Ти про кого, Вилупку?
— Та про чолов’ягу, якого Цибатому не можна з ока спускати, от і все.
— Питаю, про кого це ти, Вилупку.
— Цибатий його як облупленого знає. І жона його знає, ага?
Старигань мовчки підніс долоню як попередження.
— Ти не перший, хто вирішив, наче Гартнетт ослабнув. Попередники твої годують зараз червів на могильнику.
— Ти просто передай, Менніоне.
Старигань кивнув і провів К’юзака поглядом. А той, пердун старий, харкнув гноєм і витягнув треніки з дупи. Старигань похитав головою і зітхнув — на Північних Висотках ніхто не вмів поводитися як належить.
Зимовий несупокій уже закипав. Проллється кров, і то скоро. Але й то правда — раптом зрозумів Старигань, — що занадто довге, занадто затяжне затишшя теж місту не на користь.
Не можна містові занадто довго противитися своїй природі.
Прохатарі в «Альядосі»
Над вулицею де Валери зійшло сонце, й освітило кожне високе вікно вулиці, й забілило, засліпило своїм позирком, перетворюючи їх на блискучі невидющі очі. Світло, здається, дробило на атоми саме повітря цього місця. Повітря тут було густе, морське, поживне. Здавалося, його можна хапати жменями. Хижоокі мартини фіґлювали в повітрі, кричали, сварилися, а вулиця внизу загусла від пообіднього життя.
Так, аж ось і вони: дебелорукі жінки та приземкуваті кремезні чоловіки. Ось вони йдуть — понурі ляхи та бабери з Манівців. Ось вони йдуть — модняві африканці й йолопи, що повиповзали з боліт. Ось вони — вітром гнані цигани й мадагаскарці, яких хвилями винесло на ці береги. Ось вони, жінки з Висоток, що спускаються 98 сходинками, аби купити жовту пресу, колготки й макрель, — адже на цьому трималося життя у панельках. Ось вони, костюмчики з Ділового бульвару, прийшли понюхати простішого життя. Димопільські лярви у перерві між напливами клієнтів переходять міст — випити кавуні, з’їсти тістечко у своїх пліткарських норах. Ті, хто набивалися у Стиляги, спацерували у найкращому одязі, вистукували ритм підборами. Всі сходилися до вулиці де Валери, саме тут перепліталися всі шляхи, і так, Логан Гартнетт теж прийшов з пообіднім припливом. Він тримався…
Як правитель.
Його холодна посмішка обшукувала вулиці, як промінь ліхтаря. Він відзначив усі знайомі обличчя на вулиці де Валери. Він зауважив хирляву стареньку з Манівців. Однією рукою вона штовхала дитячий візок із собакою, а другою притискала до грудей цвітну капусту. Проходячи, він нахилився до неї.
— Як ви, Меґґі? Й далі хлопцям голови морочите?
По обіді Логан ставав майже сентиментальним — і до нього дотягнулася гнилизна. До давніх знайомих він шепотів так, ніби сто років не бачилися.
Біля фармації Гендерсона:
— Що поробляєм, Денісе? Нема новин від твого дружка?
Біля м’яса-й-риби Мігана:
— Ну як, легеня дає вам попуску, місіс Нотт?
Біля «Стародавнього трикутника»:
— І коли шви знімати, Теренсе?
На ньому був допасований до фігури костюм ніжного, по-осінньому попелястого кольору, що вдало відтіняв трупно-бліду шкіру. А січете, як він ходе? Як король, точняк: так він і простував до кафе «Альядос».
Вулиця де Валери змією звивається від підніжжя Північних Висоток і аж до річки. Вона розділяє Манівці та Нове місто. Рента тут дешева, зайвих питань ніхто не ставить — дрібні бізнеси виникають умить і зникають так само швидко. Є тут знахорки. Є такі, що козиною кров’ю зцілюють подружні проблеми. Є темні печери музмагазинів, що спеціалізуються на прадавніх каліпсівських платівках на 78 обертів, — ми тут, у Боугані, вмієм покрутити стегнами, варто тільки почати. Є ворожки. Є шкуродери, що торгують наборами викруток. Із валіз на ослінчиках батогами тягнуться здешевлені нитки, стоять клітки з живою птицею, сувенірні крамниці виблискують кольорами на славу Тяткові Сусу. Були тут і травники, й овочівники, й більярдоми. Таким життям жила вулиця де Валери, й Логан Гартнетт мав на той час над нею владу.