— Пішли з нами вечеряти, Роланде, — сказала тітка Пеґ.
Він завагався.
— Та ні, дякую, Пеґ.
— Не хвилюйся, сонечко, у нас повно їжі. Бернадетт спекла величезний м’ясний пиріг. Усім вистачить.
Олів це явно не сподобалось, бо вона скривилася, але тітка цитьнула на неї:
— Ой, Олів, прошу тебе, перестань бавитися у велику начальницю. Я маю право розділити свою вечерю з Роландом. Йому треба трохи поправитися, а мені трохи схуднути — якраз добре виходить. Та й узагалі, ми вже майже вийшли в плюс. Можемо дозволити собі нагодувати ще кілька ротів.
Ми рушили углиб театру, туди, де нагору вели широкі сходи. Піднімаючись, я не могла відвести очей від тих двох артисток. Від Селії і Ґледіс. Уперше бачила таких красунь.
У пансіоні зі мною вчилися дівчата, які грали в театрі, але вони були зовсім не такі. Театралки у школі Емми Віллард належали до тих дівчат, які ніколи не миють голову, вічно носять товсті чорні трико і всі до одної вважають себе Медеями. Я терпіти їх не могла. А от Ґледіс і Селія — то був цілком інший рівень. Не те що рівень — інший вид. Мене заворожував їхній блиск, їхні акценти, їхній макіяж і вихиляси їхніх обтягнутих шовком сідниць. Роланд рухався так само. Плавно, з вихилясами. А як швидко вони шварґотіли! І як спокусливо розкидали навсібіч куці фрагменти пліток — наче кружечки різнобарвного конфетті.
— Якби не її лице, її б уже давно вигнали! — сказала Ґледіс про котрусь із дівчат.
— Не так лице, як ноги! — зауважив Роланд.
— Е ні, самих ніг замало! — заперечила Ґледіс.
— На ще один сезон вистачить, — сказала Селія. — Може.
— І з того її хлопця теж толку мало.
— Ага, тупий як валянок!
— А шампанське хлебче як має бути.
— То хай би йому сказала!
— Ага, він аж пищить, так хоче це почути!
— Хіба дівчині випадає стільки часу працювати білетеркою в кіно?
— Зате ходить всюди з тим своїм діамантом.
— Хай би вже взялася за голову.
— Хай би знайшла собі багатенького провінціала.
Ким були ті люди, яких вони обговорювали? Що то за стиль життя, на який вони натякали? І хто та бідолашна дів чина, якій перемивали кісточки на сходах? Як їй знайти щось краще за роботу білетерки в кінотеатрі, якщо вона «не візьметься за голову»? І хто подарував їй діамант? А за шампанське, яке хлебчуть відрами, хто платить? Мені то все було цікаво! Це ж так важливо! І звідки, скажіть, беруться багатенькі провінціали?
Мені ще ніколи так не кортіло дізнатися, чим закінчиться ця історія, а в неї ж навіть сюжету не було — тільки безіменні персонажі, натяки на якісь божевільні пригоди й відчуття, що от-от станеться біда.
Моє серце тріпотіло від збудження — і твоє теж би тріпотіло, якби ти була такою легковажною дев’ятнадцятилітньою дівчиною, як я, і у твоїй голові ніколи не пролітали б серйозні думки.
Ми дійшли до тьмяно освітленого сходового майданчика.
Тітка Пеґ відчинила двері й впустила нас усередину.
— Ласкаво просимо додому, дитинко, — сказала вона.
«Додому» в розумінні тітки Пеґ — то на третій і четвертий поверхи театру «Лілея». У його житлове крило. На другому поверсі будівлі — як я згодом дізналася — були контори.
На першому поверсі — сам театр, що його я вже тобі описала. А от третій і четвертий поверхи були «домом», до якого ми якраз дісталися.
Тітка Пеґ нічого не тямила в декорі, це я відразу побачила.
Про її смак і вподобання (якщо це можна було назвати смаком і вподобаннями) свідчили старі громіздкі меблі, крісла, які не пасували одне до одного, і загалом увесь цей безлад.
Я помітила, що на стіни тітка повісила такі самі темні, безрадісні картини, що висіли на стінах у моїх батьків (успадковані від тих самих родичів, ясна річ). Самі лиш побляклі репродукції з кіньми й портрети суворих літніх квакерів. То тут, то там валялося таке знайоме старе срібло й порцеляна — підсвічники, чайні сервізи і всяка всячина. Дещо з того здавалося цінним, але хто його зна? Глянувши на те все, важко було сказати, що ним користувалися чи дуже дбали про нього. (Тим часом всюди, де тільки можна, стояли попільнички — от ними точно користувалися і точно про них дбали.) Ні, я не кажу, що то була якась діра. Бруду там не було, просто безлад. Краєм ока я побачила справжню їдальню — тобто те, що називалося б їдальнею будь-де, тільки не тут, бо просто посеред кімнати втелющили тенісний стіл. А найцікавіше, що він стояв акурат під канделябром, який висів так низько, що, мабуть, заважав грати.
Ми зупинилися у вітальні, на яку не пошкодували простору; вона була така велика, що її не тільки напхом напхали меблями — там ще й рояль стояв, брутально притиснутий до стіни.