Олів ще дужче насупилась.
— Чому? Що сталося?
— Та нічого такого, — сказала тітка. — Просто мюзикл ніякий. Не те щоб цим варто аж так перейматися. Він завжди був ніякий. Нікому із глядачів він страшної шкоди не завдав. Усі вийшли з театру на своїх двох. Та й узагалі, яка різниця — у нас із наступного тижня й так новий репертуар.
— А на пообідній показ скільки квитків продали?
— Краще про це не згадувати, — відповіла тітка Пеґ.
— Ні, та справді. Скільки?
— Якщо не хочеш почути відповіді, Олів, ліпше не питай.
— Але ж мені треба знати. Ми не можемо дозволити собі такі натовпи, як сьогодні ввечері.
— Ох, як я люблю, коли ти кажеш це слово — «натовпи»! Я рахувала: на першому показі сьогодні було сорок сім людей.
— Пеґ! Але ж це замало!
— Не сумуй, Олів. Не забувай, що влітку справи завжди йдуть повільніше. Ну а що робити? Скільки приходить, стільки приходить. Щоб до нас справді сунули натовпи, треба бейсбольні матчі показувати, а не вистави. Або хоча б кондиціонери поставити. Пропоную зосередитись на «Південних морях» — мусимо підготувати те шоу до наступного тижня. Завтра вранці можемо почати репетирувати танці. Тоді до вівторка все буде готово.
— Завтра вранці не вийде, — відповіла Олів. — Я здала сцену в оренду дитячому танцювальному гуртку.
— Ну, молодчина. Ти завжди вмієш щось придумати. Тоді завтра по обіді.
— Теж не вийде. Сцену орендували для заняття з плавання.
Тітка Пеґ витріщилась на неї:
— Заняття з плавання? То як?
— Якась муніципальна програма. Вчитимуть дітей з району плавати.
— Плавати? Вони що — затоплять нашу сцену водою?
— Ясно, що ні. Це так зване сухе плавання. Заняття без води.
— Ти хочеш сказати, що вони пояснюватимуть теорію плавання чи як?
— Щось таке. Просто основи. Показуватимуть на стільцях. Місто за це платить.
— Слухай, Олів. Давай зробимо так: ти скажеш Ґледіс, коли нашу сцену ніхто не орендує — ні танцювальний гурток, ні школа сухого плавання, — і тоді вона збере всіх на репетицію танців для «Південних морів».
— У понеділок по обіді, — сказала Олів.
— Ґледіс! У понеділок по обіді! — тітка Пеґ гукнула до артистки. — Чуєш? Зможеш усіх зібрати на той час?
— Я й так терпіти не можу ранкових репетицій, — відповіла Ґледіс, хоча, як на мене, її відповідь прозвучала не надто твердо.
— Там нема нічого складного, Ґледді, — сказала тітка Пеґ. — Це ж так собі, халтурка. Придумай що-небудь, ти ж умієш.
— Я хочу виступати в «Південних морях!» — озвався Роланд.
— Покажи мені, хто не хоче, — відповіла тітка Пеґ. — Наші малята обожнюють усі ці екзотичні заморські драми, Віві Тільки за цей рік ми ставили індійський мюзикл, виставу про незайману китаянку і п’єсу про іспанську танцівницю. Торік ми пробували виставу про кохання між ескімосами, але нічого доброго з того не вийшло. Костюми були, м’яко кажучи, не дуже привабливі. Там же хутро. А воно важке.
Та й пісні не найліпше вдалися. Ми стільки разів заримували «лід» зі «слід», що в людей голова розболілася.
— Можеш зіграти роль танцюристки хули в «Південних морях», Роланде! — засміялася Ґледіс.
— А що — лице й фігура в мене гарні! — відповів Роланд, прибравши ефектну позу.
— Не кажи, — погодилася Ґледіс. — А ще ти такий худенький, що колись тебе віднесе від нас, як повітряну кульку. Я завжди пильную, щоб ти не стояв на сцені біля мене. Бо поруч з тобою я схожа на товсту корову.
— Може, ти просто набрала кілька кілограмів за останній час, Ґледіс, — зауважила Олів. — Стеж за тим, що їси, а то скоро не влізеш у свої костюми.
— Те, що хтось там їсть, взагалі не впливає на фігуру! — обурилася Ґледіс, простягнувши руку по ще один шматок м’ясного пирога. — Я вичитала таке в журналі. Усе залежить від того, скільки кави ти п’єш.
— Пиячити менше треба! — вигукнув Роланд. — А то вип’єш п’ятдесят грамів — і вже п’яна!
— Що правда, то не гріх! — кивнула Ґледіс. — Я така є, і всі це прекрасно знають. Але ось що я тобі скажу. Якби я так швидко не п’яніла, у мене не було б такого класного сексу!
— Кинь мені свою помаду, Селіє, — сказала Ґледіс до другої артистки; та мовчки витягнула з кишені халатика тюбик помади й передала їй. Ґледіс намалювала губи криваво-червоним — такого відтінку я ще ніколи не бачила, — а тоді поцілувала Роланда в обидві щоки, залишивши великі яскраві сліди.
— Ось тобі, Роланде. Тепер ти — найгарніша лялечка в цій кімнаті.
Схоже, Роланд був не проти, щоб його отак дражнили.
Він і справді скидався на порцелянову ляльку і, по-моєму, вискубував брови. Я була вражена, що він навіть не намагався поводитися по-чоловічому. Коли розмовляв, то вимахував руками, наче якась дебютантка. І навіть не стер слідів помади зі щік! Так ніби йому хотілося бути схожим на жінку! (Пробач, що я така наївна, Анджело, але тоді я не часто бувала в колі ґеїв. От лесбійок — тих я бачила. Зрештою, я цілий рік провчилася в коледжі Вассара. Навіть я була не така сліпа.)