Матір однієї з майбутніх наречених побачила якось уранці, що я не можу впоратися з немовлям, і порадила мені одну літню італійку, яка допомагала своїй доньці, коли в тої народилися близнята. Її звали Палма, і вона стала нам за архангела Михаїла й усіх янголів. Палма багато років няньчила Натана і в буквальному сенсі нас порятувала, особливо під час того безжального першого року. Але вона дорого нам коштувала. Насправді, все, що стосувалося Натана, коштувало дорого. Він був хворобливим немовлям, потім хворобливим хлоп’ям, а тоді хворобливим хлопчиком. За перші п’ять років свого життя Натан провів більше часу в кабінеті лікаря, ніж удома, клянусь. Він злягав з усіма болячками, з якими могла злягти дитина. Змалку мав клопоти з диханням, цілий час був на пеніциліні, а від того болів живіт і його важко було годувати, що викликáло нові проблеми.
Коли нас стало троє, нам із Марджорі довелося працювати ще більше, щоб оплачувати рахунки. А один із нас ще й постійно хворів. То ж ми гарували не покладаючи рук.
Ти не повіриш, скільки сукенок ми понашивали за ті роки. Дякувати Богу, весіль не бракувало.
Жодна з нас більше не заїкалася про мандрівку до Парижа.
Минув час — і Натан подорослішав, хоч на вигляд мало що підріс. Він був таким хорошим хлоп’ям, таким милим у виявах своїх почуттів, таким ніжним і лагідним, а водночас таким сором’язливим і боязким. І вічно хворим.
Ми страшенно його любили. Таке серденько, як він, неможливо було не любити. Я зроду не зустрічала добрішої дитини. Він ніколи не бешкетував і завжди поводився чемно.
Єдине, що був дуже вразливий. Може, ми занадто його няньчили. Ну так, напевно, й справді занадто. Скажу як є: ця дитина росла в салоні весільних суконь серед юрмиська жінок (клієнток і працівниць), які за милу душу потурали його боягузливості й тендітності. («О Боже, Вівіан, з нього виросте ґей», — якось сказала мені Марджорі, коли побачила, що її син крутиться перед дзеркалом у фаті. Те, що я зараз скажу, прозвучить грубо, але задля справедливості мушу визнати, що мені було важко уявити, як Натан міг вирости інакшим. Ми колись жартували, що єдиним чоловіком у його житті була Олів.)
Коли Натану мало от-от виповнитися п’ять років, ми зрозуміли, що цього хлопця ніяк не можна віддавати в державну школу. Він важив кілограмів з дванадцять, не більше, а присутність інших дітей його лякала. Він був не з тих хлопчиськів, які грають у стикбол, лазять по деревах, жбурляють камінці й обдирають собі коліна. Він любив загадки. Любив розглядати книжки, але щоб не дуже страшні («Швейцарська сім’я Робінзонів»: надто страшна. «Білосніжка»: надто страшна. «Дорогу качатам»: якраз те, що треба.) Натан був дитиною, з якої в державній школі Нью-Йорка усі б знущалися. Ми уявили, як міські хулігани міситимуть його, як тісто на хліб, і ця думка не давала нам спокою. Тож ми записали його у приватну «Семінарію друзів» (де навчання коштувало «усього лиш» дві тисячі доларів на рік), щоб доброзичливі квакери забрали всі наші зароблені тяжкою працею гроші й навчили нашого хлопця поводитися мирно, що й так ніколи не було для нього проблемою.
Ми сказали Натанові, що коли інші діти питатимуть, де його тато, треба відповідати: «Мій тато загинув на війні», — хоч це було безглуздо, бо Натан народився 1956 року. Але ми подумали, що п’ятилітнім дітлахам забракне розуму, щоб це вирахувати, і вони дадуть йому на деякий час спокій. А коли Натан підросте, вирішили ми, вигадаємо ліпшу історію.
Одного ясного зимового дня, коли Натану було майже шість, ми з Марджорі сиділи з ним у Ґрамерсі-парку. Я пришивала намистинки до корсета, а вона намагалася читати «Нью-Йорк Рев’ю оф Букс» наперекір вітру, який шарпав сторінки газети. Марджорі була вбрана в пончо (у чудернацьку фіолетово-гірчичну клітинку), а на ногах мала химерні турецькі туфлі з закрученими носаками. На голову пов’язала білий шовковий шарф, мов у пілота. Вона була схожа на члена середньовічної гільдії, в якого болить зуб.
У якусь мить ми обидві відклали свої заняття, щоб поспостерігати за Натаном. Той старанно малював крейдою чоловічків на алейці. Та раптом його налякали голуби — кілька цілком безневинних створінь, які нікого не чіпали, а дзьобали собі щось на землі за кілька кроків від місця, де присів Натан. Він перестав малювати і завмер. Угледів птахів — і його очі стали великими від страху.