На похорон до Клінтона ми поїхали всі разом: я, тітка Пеґ, Олів, Марджорі й Натан. Побачивши мою подружку Марджорі в її чудернацькому вбранні і з її чудернацькою дитиною, моя мама обурилась, але нічого не сказала. З роками вона стала глибоко нещасною жінкою й не реагувала на жодні вияви доброти. Вона не хотіла, щоб ми приїжджали.
Ми переночували й поквапилися назад до міста.
Зрештою, моєю домівкою був Нью-Йорк. Уже багато- багато років.
Сплинуло ще більше часу.
Після певного віку, Анджело, час просто ллється тобі на голову, як дощ у березні: постійно дивуєшся, як багато його назбиралося — і як швидко.
Одного вечора 1964 року я дивилася по телебаченню ток-шоу з Джеком Пааром. Дивилася одним оком, бо водночас намагалася розпороти стару бельгійську весільну сукню, не знищивши її стародавнє волокно. Потім настала рекламна пауза і я почула знайомий жіночий голос — хрипкий, суворий і насмішкуватий. Прокурений голос справжньої старої тітки з Нью-Йорка. Він пронизав мене до самого нутра так, що я навіть не встигла подумати, кому б він міг належати.
Я глянула на екран і побачила тілисту жінку з каштановим волоссям і випнутими грудьми, яка кумедним акцентом мешканки Бронксу репетувала про свої клопоти з воском для підлоги. («Мало того, що дітиська повилазили мені на голову, то тепер ще й біда з липкою підлогою?!») Глянувши на неї, можна було подумати, що то звичайна собі немолода брюнетка, яких повно навколо. Але цей голос я впізнала б серед тисячі: він належав Селії Рей!
За всі ці роки я стільки разів думала про Селію — відчуваючи то провину, то цікавість, то занепокоєння. Для її життя я могла уявити тільки поганий сценарій. У моїх найчорніших фантазіях він виглядав так: після того як Селію вигнали з театру «Лілея», її життя було безнадійно зруйноване. Може, вона загинула десь на вулиці від жорстокої руки котрогось із чоловіків, яких вона колись так легко тримала під п’ятою.
Іноді я уявляла її підстаркуватою повією. Часом проходила повз якусь п’яну немолоду жінку, яка мала бридкий вигляд (по-іншому не скажеш), і думала, чи то, бува, не Селія. Чи то вона так вибілила волосся, що те стало ламке й помаранчеве? Чи вона була тієї жінкою, яка насилу дибала на підборах, а на її голих ногах повипиналися вени? Чи то вона — з синцями й темними колами під очима? Чи то вона порпалася у смітнику? Чи то її помада червоніла на скривлених губах?
Але я помилялася: із Селією все було гаразд. І не просто гаразд — вона продавала віск для підлоги по телебаченню!
Ох, та вперта, рішуча і бойова мала! Вона досі воювала за місце під прожектором.
Я більше ніколи не бачила тієї реклами й навіть не намагалася розшукати Селію. Мені не хотілось втручатися в її життя, ну і я розуміла, що між нами давно немає нічого спільного. І ніколи не було. Я впевнена, що навіть якби обійшлося без скандалу, наша дружба все одно швидко б минула, бо це було зіткнення двох марнославних дівчат, які перетнулися в той час, коли їхня краса сягнула найвищої точки, а інтелект — найнижчої, і які зухвало використовували одна одну, щоб набути певного статусу і скручувати чоловікам в’язи. От і все, що між нами було, справді, та й це прекрасно. Більше нічого й не треба. Пізніше в моєму житті з’явилася глибша, багатогранніша жіноча дружба. Сподіваюсь, у житті Селії також.
Тому — ні, я її не розшукувала.
Але не можу тобі передати, яку радість і гордість я відчула того вечора, почувши з телевізора її гучний голос.
Мені захотілось розсміятися.
Чверть століття минула, хлопці й дівчата, а Селія Рей досі працювала в індустрії розваг!
Розділ двадцять дев’ятий
Наприкінці літа 1965 року моя тітка Пеґ отримала дивного листа.
Його написав комісар Бруклінської військової корабельні. У листі він пояснював, що корабельня мала невдовзі зачинитися назавжди. Місто змінювалося, і військово-морський флот вирішив, що більше не зможе утримувати корабельню в такій дорогій дільниці. Однак перед закриттям на корабельні збиралися провести урочисту зустріч — ще раз відчинити навстіж браму і вшанувати усіх бруклінських робітників і робітниць, які так героїчно трудилися під час Другої світової. Якраз наближалася двадцята річниця закінчення війни, тому святкування видавалося особливо доречним.