Директора фабрики я назвала містером Сачком — я знала, що всі колишні робітники оцінять мій жарт («сачками» на корабельні називали тих, хто ухилявся від роботи).
До Теннессі Вільямса, звісно, було дуже далеко, та людям начебто сподобалося. Крім того, школярі з театрального гуртка отримали задоволення від гри. А мені найбільше сподобалось спостерігати за малим Натаном — моїм десятилітнім солодким хлопчиком, — який сидів у першому ряду зі своєю мамою й дивився спектакль із таким зачудуванням, наче потрапив на циркову виставу.
Грандіозним фіналом був номер під назвою «Нема часу на каву!», в якому йшлося про те, як важливо за всяку ціну не вибитися з графіка. У пісні був один рядок, який досі сидить у моїй голові: «Не було в нас ні кави, не було й молока, / Через війну та кава стала золота!» (Не люблю хвалитися, але той геніальний кавальчик я написала сама — прошу посунутись, Коуле Портер!) А потім ми вбили Гітлера, спектакль закінчився, і всі були щасливі.
Коли ми пакували акторів і реквізит до шкільного автобуса, що його винайняли на той день, до мене підійшов патрульний в однострої.
— Можна вас на два слова, мем? — спитав він.
— Звичайно, — відповіла я. — Вибачте, що ми тут припаркувалися. Ми вже їдемо.
— Пройдіть за мною, будь ласка.
Він мав такий серйозний вираз лиця, що я аж захвилювалася. Що ми не так зробили? Може, не мали права встановлювати сцену? Але я думала, що про всі дозволи подбали.
Я пішла слідом за ним до службової автівки. Патрульний сперся на двері й утупився в мене похмурим поглядом.
— Я чув, як ви виступали, — сказав він. — Вас звати Вівіан Морріс — я правильно почув?
Він мав акцент корінного жителя Брукліну. Його голос звучав так, наче він народився на тому самому кавалку землі, де ми стояли в ту хвилину.
— Правильно, сер.
— І ви казали, що вашого брата вбили на війні.
— Так, казала.
Патрульний скинув кашкет і провів рукою по волоссю. Його руки дрижали. Я подумала, що він, певно, теж був ветераном. За віком якраз підходив. Їх не раз отак трусило.
Я придивилася до нього уважніше. Високий чоловік років сорока п’яти. До болю худорлявий. Оливкова шкіра, темно-карі очі. Кола внизу й зморшки від хвилювання вгорі робили їх ще темнішими. Потім я побачила з правого боку його шиї щось схоже на шрами від опіків. Цілі пучки шрамів. Червону, рожеву й жовтувату покручену плоть. Точно ветеран.
Щось підказувало мені, що я зараз почую історію про війну, і то брутальну.
Але він мене ошелешив.
— Вашого брата звали Волтер Морріс, правда? — запитав він.
Тепер уже мене затрусило. Коліна мало не підігнулися.
Під час виступу я не називала Волтера на ім’я.
Та не встигла я щось відповісти, як патрульний сказав:
— Я знав вашого брата, мем. Служив разом із ним на «Франкліні».
Я затулила рота, щоб стримати мимовільний схлип, який мало не вирвався з мого горла.
— Ви знали Волтера? — слова прозвучали здавлено, дарма що я намагалася опанувати свій голос. — Ви були там?
Я більше нічого не питала, але він явно здогадався, про що мені йшлося. Ви були там 19 травня 1945 року? Ви були там, коли пілот-камікадзе пробив палубу авіаносця «Франклін», підірвав сховище пального, запалив літаки на борту, а саме судно перетворив на бомбу? Ви були там, коли мій брат і ще понад вісімсот хлопців загинули? Ви були там, коли мого брата поховали в морі? Він кілька разів кивнув, чи то пак схвильовано шарпнув головою.
Так, він там був.
Я наказала своїм очам більше не дивитися на шрами на його шиї. Але вони — от же дідько! — подивилися просто на них.
Я відвела погляд. Не знала, куди подіти очі. Побачивши, що я зніяковіла, чоловік розхвилювався ще дужче. На його лиці проступила паніка. Він виглядав геть збентеженим. Боявся мене засмутити або знову переживав подумки те жахіття. А може, і те, і те. Я сяк-так опанувала себе, глибоко вдихнула й спробувала заспокоїти того нещасного чоловіка. Бо, зрештою, хіба можна було порівняти мій біль із тим, що пережив він?
— Дякую, що розповіли мені, — сказала я трохи твердішим голосом. — Вибачте, що я так відреагувала. Просто я не сподівалася через стільки років почути братове ім’я. Для мене велика честь познайомитися з вами.
Я торкнулася його передпліччя, легенько стиснувши на знак вдячності. Він зіщулився так, наче я на нього напала.
Я забрала долоню, дуже повільно. Він нагадував мені одного з тих коней — баских, неспокійних, — з якими колись так добре давала собі раду моя мама. Лякливих і збентежених, які слухалися тільки її. Я мимоволі ступила малесенький крок назад і опустила руки. Хотіла показати, що нічим йому не загрожую.