Ніхто не знав, що мій брат вилаяв мене на всі боки: випотрошив мене своїми докорами й облив з ніг до голови відразою. Я б нізащо не розповіла про свою ганьбу, ще й подвійну, бо ж напад відбувся на очах у свідка — до того ж незнайомця, — який завдав завершального удару, обізвавши мене малою паскудною шльондрою. Ніхто не знав, що Волтер не так врятував мене від Нью-Йорка, як кинув, наче мішок зі сміттям, на порозі батьківського дому, а моя поведінка була йому така огидна, що він бридився дивитися на моє лице на секунду довше, аніж мусив.
Але тепер я помчала до Саттон-плейс, щоб розповісти цю історію тітці Пеґ.
Я застала тітку вдома — вона, як зазвичай у ті дні, простягнулася на канапі й то курила, то кашляла. Слухала радіотрансляцію матчу, в якому грали «Янкіз». Щойно я ввійшла, як вона повідомила мене, що на стадіоні «Янкі» святкують день Міккі Ментла — вшановують його зіркову п’ятнадцятилітню кар’єру в бейсболі. І взагалі: тільки-но я влетіла до квартири й почала щось казати, тітка Пеґ виставила долоню вперед — якраз виступав Джо Ді Маджо, і вона не хотіла, щоб я його перебивала.
— Май трохи поваги, Віві, — сказала вона, не відриваючись від трансляції. Тож я замовкла й дала їй послухати. Я знала, що тітка Пеґ хотіла бути на стадіоні, але їй бракувало сил на такий важкий похід. Та коли вона слухала виступ Ді Маджо на честь Ментла, її лице сяяло від захвату й зворушення. Коли він закінчив, по її щоках котилися грубі сльози. (Тітка Пеґ могла впоратися зі всім — з війною, катастрофою, провалом, смертю родича, зрадливим чоловіком, знесенням рідного театру — і не пролити при цьому ні сльози, зате визначні моменти в історії спорту завжди її розчулювали.) Я часто міркувала про те, чи склалась би наша розмова по-іншому, якби її того дня не переповнювали емоції. Хтозна. Я відчувала, що їй не хотілось вимикати радіо після виступу Ді Маджо й присвячувати всю увагу мені, але тітка Пеґ мала добре серце. Вона витерла очі й висякалась. Кілька разів кашлянула. Запалила ще одну цигарку. А тоді почала уважно слухати мою сумну історію.
Я дійшла до середини епопеї, коли ввійшла Олів. Вона була на ринку. Я зупинилася, щоб допомогти їй викласти з торби харчі, а тітка Пеґ попросила:
— Почни спочатку, Віві. Розкажи Олів усе, що ти розповіла мені.
Я б воліла цього не робити. З роками я полюбила Олів Томпсон, але вона не була першою, до кого б я побігла поплакатися. Олів не мала аж такого м’якого серця, з якого б через вінця лилося співчуття. Та все ж вона завжди була поруч, а з роками вони із тіткою Пеґ стали мені за рідних батьків.
Побачивши мої вагання, тітка сказала:
— Просто розкажи їй усе як є, Віві. Олів знається на такому ліпше за всіх, повір мені.
Тож я повернулась на початок своєї саги. Автомобільна поїздка 1941 року, Волтерова лайка, «мала паскудна шльондра» від водія, темні часи сорому й вигнання на півночі штату Нью-Йорк і недавнє повернення водія — тепер уже патрульного зі шрамами від опіків, який був на «Франкліні». Який знав мого брата. Який знав усе.
Жінки пильно мене слухали. А коли я дійшла до кінця, далі так і сиділи: уважно, немовби чекаючи продовження.
— А потім що сталося? — запитала тітка Пеґ, збагнувши, що я закінчила.
— Нічого. Після цього я пішла геть.
— Пішла геть?
— Я не хотіла з ним говорити. Не хотіла його бачити.
— Але ж, Вівіан, — він знав твого брата. Він був на «Франкліні». З твоїх слів виглядає так, ніби його серйозно поранили під час атаки. І ти не хотіла з ним говорити?
— Він мене образив, — сказала я.
— Що? Він образив тебе двадцять п’ять років тому, а тепер ти просто пішла собі геть? Від людини, яка знала твого брата? Від ветерана?
— У моєму житті не було нічого гіршого за ту поїздку, — відказала я.
— Та невже? — різко відповіла тітка Пеґ. — А що було найгірше в його житті, тобі не спало на думку поцікавитися?
Вона рознервувалася, що було зовсім на неї не схоже.
Я прийшла до неї не для того. Мені хотілося, щоб мене втішили, а не висварили. Я розгубилась і відчула себе ідіоткою.
— Забудьте, — сказала я. — Нічого страшного. Шкода, що я вас сьогодні потурбувала.
— Як то нічого страшного? Не мели дурниць!
Вона ще ніколи не розмовляла зі мною так різко.
— Не треба було починати цю тему, — мовила я. — Я перебила вам матч, і ви через це рознервувалися. Вибачте, що я так нахабно увірвалась.
— Та плювати мені на той чортів матч, Вівіан.
— Вибачте. Мені просто зіпсували настрій, і хотілося з кимось поговорити.
— Тобі зіпсували настрій? Ти покинула травмованого ветерана і прийшла поскаржитися, яке в тебе важке життя?