— О Господи, не треба мене відчитувати. Просто забудьте. Забудьте, що я взагалі про це згадувала.
— Цікаво як?
Вона закашлялася — жахливим, різким кашлем. Її легені були немов шорсткі й зашкарублі. Тітка Пеґ сіла, Олів поплескала її по плечах. Потім вона запалила їй ще одну цигарку і тітка кілька разів глибоко затягнулася. Після кожної затяжки на неї знову нападав кашель.
Врешті тітка Пеґ опанувала себе. Я — от дурненька! — сподівалася, що вона перепросить за те, що так уїдливо зі мною розмовляла. Але вона натомість сказала:
— Послухай, дитино, я здаюсь. Я не розумію, чого ти хочеш. Я взагалі тебе зараз не розумію. Ти мене страшенно розчарувала.
Такого тітка Пеґ ще ніколи не казала. Навіть тоді, коли я багато років тому зрадила її подругу й мало не зруйнувала її найпопулярніший спектакль.
Тоді вона обернулася до Олів:
— Не знаю. А ти що скажеш, начальнице?
Олів сиділа мовчки, згорнувши руки на колінах і втупившись у підлогу. Я слухала, як натужно дихає тітка Пеґ і як у другому кінці кімнати постукують від вітру жалюзі. Я сумнівалась, що хочу почути думку Олів. Але що було вдіяти.
Нарешті Олів глянула на мене. Вираз її обличчя був, як завжди, суворий. Та коли вона заговорила, я відчула, що вона ретельно добирає слова, щоб не завдати мені зайвої шкоди.
— Поле честі — поле болю, Вівіан, — сказала вона.
Я думала, Олів скаже ще щось, але вона мовчала.
Тітка Пеґ зайшлася реготом, а потім знову кашлем.
— Що ж, дякую, що внесла свою лепту, Олів. Тепер усе ясно.
Ми ще довго сиділи мовчки. Я підвелась і взяла одну з цигарок тітки Пеґ, хоч кілька тижнів тому кинула курити. Ну майже кинула.
— Поле честі — поле болю, — врешті продовжила Олів, наче тітка Пеґ нічого й не казала. — Так мене навчив батько, коли я ще була мала. Він пояснив мені, що поле честі — не місце для дитячих забав. Бо діти не мають честі, розумієш, та й ніхто її від них не сподівається, бо це для них надто складно. Надто боляче. Але щоб подорослішати, мусиш ступити на поле честі. І відтоді від тебе сподіваються всього. Треба пильнувати за своїми принципами. Від тебе вимагатимуть жертв. Тебе осуджуватимуть. Якщо ти накоїш помилок, муситимеш за них відповідати. Траплятимуться ситуації, коли доведеться стримати свої бажання і бути вище за когось, хто не має честі. Такі ситуації болісні, тому честь — це поле болю. Розумієш?
Я кивнула. Слова я зрозуміла. Але як це стосується Волтера, Френка Ґрекко й мене? Проте я слухала далі. Відчувала, що зміст тих слів дійде до мене пізніше, коли я матиму час добре поміркувати над ними. Тож, як я й кажу, я слухала далі. Олів ще ніколи не говорила так багато, тому я розуміла, що то важливий момент. Чесно кажучи, я ще нікого не слухала так уважно, як її.
— Ясно, що ніхто не мусить цілий час стояти на полі честі, — пояснювала Олів. — Якщо тобі заважко, завжди можна зійти з нього. І лишитися дитиною. Але якщо ти хочеш бути людиною із сильним характером — на жаль, це єдиний шлях. Тільки він буває болісним.
Олів повернула руки, складені на колінах, долонями догори.
— Цього всього мене навчив тато, коли я була мала. І це все, що я знаю. І намагаюся застосовувати у своєму житті Не завжди виходить, але я стараюся. Якщо ти почула щось корисне для себе, Вівіан, прошу — можеш і собі скористатися його порадою.
Минуло більше тижня, перш ніж я зв’язалася з ним.
Розшукати його було не складно — навпаки, це виявилося найпростіше. Старший брат консьєржа в будинку тітки Пеґ служив капітаном поліції й відразу підтвердив, що так — є такий Френсіс Ґрекко, патрулює у сімдесят шостому поліцейському окрузі у Брукліні. Мені дали номер телефону у відділок — і на тому все.
Зняти слухавку — ось що було важко.
Це завжди непросто.
Визнаю чесно: перші кілька разів я клала слухавку, щойно хтось відповідав. Наступного дня я відмовила себе дзвонити туди знову. І кілька наступних днів теж. А коли набралася відваги і спробувала ще раз, уже залишившись на лінії, мені сказали, що патрульного Ґрекко нема. Він на службі. Чи передати йому від мене якесь повідомлення? Ні Того тижня я дзвонила у відділок ще кілька разів і щоразу чула те саме: його нема, він на службі. Патрульний Ґрекко не займався канцелярською роботою. Урешті-решт я погодилася передати для нього повідомлення. Я назвала свої ім’я й прізвище і дала номер телефону нашого ательє.
(Хай поліцейські ламають собі голову, чому за їхнім колегою видзвонює якась нервова тітка з весільного салону, подумала я.)
Не минуло й години, як задзвонив телефон. То був він.