Я планувала піти нагору, подивитись трохи телевізор разом із Марджорі й Натаном, а тоді лягти спати. Спочатку я не хотіла піднімати слухавку. Але врешті відповіла й почула голос Френка, який запрошував мене на прогулянку.
— Коли? Зараз? — перепитала я. — Ти хочеш зараз іти гуляти?
— Якщо ти не проти. Я не можу знайти собі сьогодні місця. Я все одно збирався пройтись і подумав, що, може, ти захочеш скласти мені компанію.
Щось у його словах заінтригувало мене й зворушило.
У таку пізню годину мені постійно дзвонили різні чоловіки, але не для того, аби запросити на прогулянку.
— Добре, — відповіла я. — Чому б і ні.
— Я підійду через двадцять хвилин. Не братиму машину, прийду пішки.
Тієї ночі ми дійшли аж до Іст-Рівер — через деякі квартали, які в той час, до речі, вважалися не зовсім безпечними, — а потім рушили далі занедбаною набережною аж до Бруклінського моста. Тоді перейшли на другий бік. Надворі було холодно, але вітер не віяв і ми рухалися, тому не замерзли. На небі світив молодик і де-не-де виднілися зірки.
Тієї ночі ми розповіли одне одному все про себе.
Тієї ночі я дізналася, що Френк став патрульним якраз через те, що не міг сидіти на місці. Патрулювати вулиці пішки по вісім годин на день було саме тим, чого він потребував, щоб, за його словами, не вилізти із власної шкіри. Ось чому він постійно брав собі додаткові зміни й завжди погоджувався замінити колег, які просили про вихідний. Якщо йому щастило дістати подвійну зміну, він ходив шістнадцять годин поспіль. Тільки тоді він достатньо втомлювався і міг проспати цілу ніч аж до ранку. Щоразу, як йому пропонували підвищення в органах, він відмовлявся. Підвищення означало роботу за письмовим столом, а він би не впорався з нею.
Він сказав мені: «Патрульний — це єдина професія, крім двірника, яка мені підходить».
Однак ця професія зовсім не відповідала його інтелектуальним здібностям. Твій батько, Анджело, був дуже розумний чоловік. Не впевнена, чи ти про це знаєш, бо він був ще й дуже скромний. І при цьому ледь не геній. Так, його батьки були неписьменні й не особливо про нього дбали, бо мали цілу купу дітей, але він був математиком-вундеркіндом. Малий Френк, напевно, виглядав так само, як тисяча інших дітлахів із парафії Пресвятого серця — діти портових робітників і мулярів, які виросли й теж стали портовими робітниками і мулярами, — але він був іншим. Френк мав винятковий розум.
Монахині одразу розпізнали, що він особливий. Його рідні батько з матір’ю вважали, що школа — це даремна трата часу (мовляв, нащо вчитися, якщо можна працювати?) і так вірили в забобони, що коли таки відправили його до школи, накинули йому на шию в’язку часнику, щоб той проганяв злих духів. У школі Френк засяяв. Ірландські монахині, які його навчали — хай які відсторонені, строгі й налаштовані проти італійських дітей, — не могли не помітити, яка в того хлопчиська розумна голова. Вони перевели його у старший клас, давали йому додаткові завдання й чудувалися, як він спритно рахує. Він у всьому був найкращий.
Френка охоче прийняли до Бруклінської технічної старшої школи. Він закінчив її на відмінно. Потім два роки студіював літакобудування в коледжі «Купер Юніон», а тоді записався у військове училище й пішов служити на флот. Навіщо той йому здався? Його цікавили літаки, він їх вивчав — кожен би подумав, що він мріяв стати пілотом. Але Френк пішов на флот, бо йому хотілось побачити океан.
Подумай тільки, Анджело. Уяви собі, що ти дитя Брукліну — району, майже зусібіч оточеного океаном, — і ростеш із мрією той океан побачити. Френк ніколи його не бачив.
Принаймні не так, як треба. Френк бачив у Брукліні хіба брудні вулиці, орендовані будинки — і ще запльовані пристані кварталу Ред Гук, де його батько працював у загоні портових вантажників. Але він плекав романтичні мрії про кораблі й героїв-моряків. Тому кинув коледж і записався на флот, точно так само, як мій брат — задовго до того, як оголосили війну.
— Ото дурницю я впоров, — сказав він мені тієї ночі. — Якщо так хотілося побачити океан, треба було просто піти на Коні-Айленд. А я й не знав, що до нього як рукою подати.
Він планував повернутися після війни в коледж, закінчити навчання і знайти хорошу роботу. Але потім їхній корабель атакували і він мало не згорів живцем. З його слів я зрозуміла, що фізичний біль здавався дрібницею порівняно з усім іншим. Коли він лежав у військово-морському шпиталі у Перл-Гарбор, з опіками третього ступеня на половині тіла, йому вручили постанову військового суду.