Френк розповів мені, що якось запропонував їй розлучитися, щоб вона могла знайти собі ліпшого чоловіка. Він не сумнівався, що з його неспроможністю виконувати свої подружні обов’язки їхній шлюб анулюють. Вона була ще молода. Могла б народити з іншим чоловіком ще дітей, як їй завжди хотілося. Проте Розелла нізащо на таке б не пішла, навіть якби католицька церква дозволила їй розлучитись.
— Вона церковніша за саму церкву, — сказав Френк. — Якщо дала клятву, то вже її не порушить. Та й у нашому районі ніхто не розлучається, Вівіан, навіть якщо все зовсім погано. А між нами з Розеллою й поганого нічого не було. Кожне з нас просто жило окремим життям. У нас, у південному Брукліні, твій район — це як твоя сім’я, розумієш? І ту сім’ю неможливо зруйнувати. Моя жінка одружена насправді з нашим районом. Це він про неї дбав, поки я служив. Зараз так само дбає — про Анджелу теж.
— Ну а він тобі подобається взагалі, той район? — запитала я.
Він сумно усміхнувся.
— Це не питання вибору, Вівіан. Я такий, як мій район. І завжди буду його частиною. А з іншого боку, після війни я перестав нею бути. Ти вертаєшся, і всі чекають, що ти будеш тим самим хлопцем, яким був до того, як тебе мало не розшматувало. Колись я захоплювався тим самим, що й усі — бейсбол, кіно, що там ще. Церковні празники на Четвертій вулиці, великі свята. Але то все відійшло. Я більше туди не вписуюсь. І район тут ні в чому не винен. Там живуть хороші люди. Вони хотіли підтримати таких хлопців, як я, що прийшли з війни. Якщо ти маєш «Пурпурове серце», кожен хоче пригостити тебе пивом, віддати тобі честь, дати безплатні квитки на виставу. Але я не в силі зі всім тим впоратися. І з часом люди дали мені спокій. Тепер я почуваюся привидом, коли йду тими вулицями. Але моє місце все одно там. Тóму, хто не звідти, це важко пояснити.
Я запитала його:
— А ти не думав про те, щоб переїхати з Брукліну?
Він відповів:
— Щодня думаю, ось уже двадцятий рік пішов. Але то буде несправедливо щодо Розелли й Анджели. Та й узагалі я не впевнений, чи деінде мені буде ліпше.
Коли тієї ночі ми йшли назад через Бруклінський міст, він сказав мені:
— А ти, Вівіан? Ти так і не вийшла заміж?
— Мало не вийшла. Але мене врятувала війна.
— Тобто?
— На Перл-Гарбор напали, мій хлопець пішов на війну, і ми розірвали заручини.
— Шкода.
— Та ні, нема за чим шкодувати. Він мені не підходив, а я зіпсувала б йому життя. Він був гарним хлопцем і заслуговував на кращу.
— І ти так нікого більше не знайшла?
Я трохи помовчала, намагаючись придумати, що на це відповісти. Врешті вирішила просто сказати правду.
— Знайшла, і то багатьох, Френку. Навіть усіх не порахую.
— Ого.
Запала мовчанка. Я не знала, як він сприйняв почуте.
У такий момент інша жінка стрималась би й нічого більше не казала б. Але в мені засіло щось уперте й спонукало мене пояснити все ясніше.
— Я спала з багатьма чоловіками, ось що я хотіла сказати.
— Та ні, я зрозумів, — відповів він.
— І сподіваюся, що спатиму ще не з одним. Спати з чоловіками — з десятками чоловіків — це більш-менш і є мій стиль життя.
— Ясно, — сказав він. — Розумію.
Він не виглядав збентеженим. Просто замисленим. А от я розхвилювалась, розповівши правду про себе. І чомусь ніяк не могла перестати про це говорити.
— Мені просто хотілось тобі це сказати, — мовила я, — аби ти знав, щó я за жінка. Якщо ми потоваришуємо, я не хочу, щоб ти мене засуджував. Бо якщо ця частина мого життя буде проблемою…
Він раптом зупинився.
— Чому б я мав тебе засуджувати?
— Ну бо подумай, що за цим стоїть, Френку. Згадай, як ми познайомилися.
— Ага, — сказав він. — Он воно що. Можеш цим не перейматися.
— Добре.
— Я не з таких, Вівіан. І ніколи таким не був.
— Дякую. Я просто хотіла бути чесною з тобою.
— Дякую за твій вияв чесності, — мовив він, а я подумала — і досі думаю, — що то була одна з найелегантніших фраз, які я чула.
— Я застара, щоб маскуватися, Френку. І застара, щоб хтось змушував мене соромитися самої себе. Розумієш?
— Розумію.
— Але все одно цікаво, що ти про це думаєш? — запитала я.
Мені самій не вірилося, що я так вчепилася в цю тему.
Але я не могла стриматись. Мене дивувала його незворушність, те, як спокійно він сприйняв мої слова.