Далі в моєму житті з’явився син Марджорі, Натан — кволий хлопчик, який мав алергію на саме життя. Він був дитям Марджорі — і моїм дитям теж. Якби в моєму житті все склалося так, як запланували мої батьки, я б точно народила своїх дітей — великих та сильних майбутніх магнатів, які б їздили верхи, але натомість у мене був Натан, і це тільки на краще.
Я обрала Натана, а він обрав мене. І я його теж любила.
Ці начебто випадкові люди, Анджело, стали моєю родиною. Справжньою родиною. Я розповідаю тобі все це, бо хочу, аби ти зрозуміла, що за кілька наступних років я полюбила твого батька так само сильно, як любила кожну й кожного з них.
Моє серце не спроможне на більшу шану. Він став мені такий же близький, як моя рідна, чудесна, випадкова і справжня сім’я.
Така любов — наче глибокий колодязь із крутими стінами. Упав у нього — і все: любитимеш людину до кінця свого життя.
Щотижня по кілька разів, рік у рік, твій батько телефонував мені пізно ввечері й питав:
— Хочеш прогулятися? Я не можу заснути.
Я казала йому:
— Ти ніколи не можеш заснути, Френку.
А він:
— Ага, але сьогодні взагалі не можу.
Я завжди відповідала «так», хоч яка то була пора року і який пізній час. Мені все життя подобалося блукати містом, і я любила нічну пору. До того ж я ніколи не потребувала багато сну. А основне, мені страшенно подобалось бути поруч із Френком. Тому щоразу, як він мені дзвонив, я погоджувалась піти з ним погуляти. Він приїжджав по мене з Брукліну, і ми разом кудись їхали й гуляли.
Дуже скоро ми обійшли всі квартали Мангеттену й почали вирушати на вилазки в інші райони. Я вперше бачила людину, яка знала Нью-Йорк як свої п’ять пальців. Френк водив мене у дільниці, про які я ніколи не чула, і ми блукали ними мало не до ранку і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Ми обійшли всі кладовища й заводські квартали. Пройшлися всіма набережними. Через райони з особняками — і з багатоповерхівками для бідних. Урешті-решт перетнули геть усі мости в Нью-Йоркській агломерації — а їх там чимало.
Нас ніхто ніколи не чіпав. І це було дуже дивно. У ті часи Нью-Йорк вважався небезпечним містом, проте ми гуляли ним так, наче були недоторканні. Не раз ми так поринали в розмову, що не помічали нічого довкола. Вулиці якимось чудом гарантували нам безпеку, а люди нас не чіпали. Іноді мені здавалося, що вони взагалі нас не помічали. Хоча бувало й таке, що нас зупиняла поліція й питала, куди це ми прямуємо, і тоді Френк показував своє посвідчення. «Я проводжу цю леді додому», — казав він, навіть якщо ми опинялися в ямайському кварталі у районі Краун Гайтс. Він проводив мене додому. Його пояснення завжди звучало однаково.
Глибокої ночі він, бувало, возив мене на Лонґ-Айленд і купував смажених мідій у знайомому ресторанчику — цілодобовому дайнері, де можна було під’їхати до самого віконця й замовити просто з автівки. Часом ми їздили у Шіпсгед-Бей на молюски. Їли їх, зупинившись на пристані й спостерігаючи, як у море випливають рибальські човни. Навесні він возив мене за місто у Нью-Джерсі — збирати листя кульбаб при місячному світлі, щоб зготувати потім гіркуватий салат. Сицилійцям таке смакує, пояснював він мені.
Їздити за кермом і ходити пішки — ось дві справи, якими він міг займатися без зайвого хвилювання.
Він завжди слухав мої історії. Він став для мене найближчим другом, якому я щиро довіряла. Френк був світлою людиною — людиною непорушної душевної чистоти. Так затишно було поруч із чоловіком, який ніколи не вихвалявся (велика рідкість серед чоловіків його покоління!) й не прагнув будь-що домінувати над світом. Якщо він і почував якусь провину чи припускався помилки, то відразу першим про це казав, а не чекав, коли я про це дізнаюся. Хоч що я розповідала йому про себе, він ніколи мене не осуджував і не критикував. Зблиски моєї темряви його не лякали: він мав власну темряву — і то таку, що чужі тіні були йому не страшні. Але насамперед він слухав.
Я розповідала йому все. Коли заводила нового коханця. Коли чогось боялася. Коли досягала успіху. Я не звикла, Анджело, щоб чоловіки мене слухали.
А твій батько не звик бути із жінкою, готовою ходити з ним по десять кілометрів посеред ночі, під дощем, у Квінсі, просто щоб скласти йому компанію, коли він не міг заснути.
Він нізащо не покинув би дружини з донькою. Я знала про це, Анджело. Він був не такий. А я б нізащо не тягнула його до себе в ліжко. Річ не тільки в тім, що його фізичні рани й душевна травма перекреслили його сексуальне життя. Просто я не належала до жінок, здатних закрутити роман з одруженим чоловіком. Я не була такою. Більше не була.