— Яка різниця, Вівіан, — відповів Френк. — Я з самого початку був боягузом.
У його голосі не лишилось ні краплини паніки. Тепер він говорив так спокійно, що мені аж стало моторошно.
— Ні, не був, — заперечила я.
— Ми зараз не сперечаємось, Вівіан. Я кажу тобі, що був. Нас тоді вже не перший місяць обстрілювали. Я більше не міг. Я вже давно не міг. Ґуам у липні сорок четвертого — та його розбомбили до бісової матері. Не знаю, чи на тому острові хоч одна травинка лишилася після того, як ми закінчили. Стільки бомб ми туди скинули! Але коли наші війська висадились там наприкінці липня, звідти раз — і виїхали японці на танках. Як вони взагалі лишилися живі? Не уявляю. Наші моряки були сміливі, японські вояки були сміливі, а я — я ні. Я терпіти не міг звуків стрілянини, Вівіан. А це ж навіть не в мене стріляли. Отоді я й став таким, як зараз. Нервуватися почав, сіпатися. Хлопці називали мене Шарпаним.
— Посоромились би, — сказала я.
— Та правильно називали. Я був як той клубок нервів. Одного дня бомба не випала з літака: п’ятдесятикілограмова бомба взяла й застрягла в бомбовідсіку. Пілот передає по радіо, що в нього застрягла бомба і він мусить з нею сідати, уявляєш? І от під час посадки вона якось звідти випадає, і тепер по нашій політній палубі котиться п’ятдесятикілограмова бомба. Твій брат і ще кілька хлопців кинулись до неї і зіпхнули її за борт, як якусь іграшку. А я що? Я знов завмер на місці. Не можу їм помогти, поворухнутись не можу, нічого.
— Це вже не має значення, Френку.
Але він знову мене не почув.
— Потім настає серпень сорок четвертого, — розповідав він далі. — Бушує тайфун, а в нас бойові вильоти, ми садимо літаки, навіть коли хвилі накочуються на палубу. А пілоти, які сідають у шторм на той нещасний клаптик в Тихому океані, навіть бровою не ведуть. У мене руки безперестанку трусяться, а я ж то навіть не керую тими клятими літаками, Вівіан. Наш ешелон називали «Душогуби». Ми мали бути найсильнішими зі всіх. От тільки ніяким «душогубом» я не був.
— Френку, — сказала я, — не хвилюйся, усе гаразд.
— А потім, у жовтні, нас почали атакувати японські смертники. Вони знали, що прогрáють війну, і вирішили піти як герої. Повбивати якнайбільше наших, за всяку ціну. Вони без кінця нас атакували. Був такий день, що на нас налетіло їх аж п’ятдесят штук. П’ятдесят літаків-камікадзе за один день. Можеш собі уявити?
— Ні, — відповіла я. — Не можу.
— Наші хлопці збивали їх у повітрі, одного за одним, а вони на другий день посилали ще літаки. Я знав, що рано чи пізно котрийсь у нас влучить. Усі знали, що з нас була легка ціль — ми стояли за якихось вісімдесят кілометрів від узбережжя Японії, — але наші хлопці на то чхали. Ходили собі козирем. А щовечора по радіо виступала «токійська троянда» й розказувала всьому світу, нібито «Франкліна» вже потопили. Отоді я й перестав спати. Ні спати не міг, ні їсти. Без кінця трусився від страху. Відтоді я більше ніколи не спав нормально. Коли ми збивали літаки, деяких пілотів-камікадзе виловлювали з води й хапали як полонених. Одного з тих японців вели палубою до карцеру, але він вирвався й побіг до борту. Зіскочив і вкоротив собі віку. Ліпше смерть, ніж полон. Загинув з честю, просто в мене перед очима. Я бачив його лице, коли він біг до борту, Вівіан. Богом клянусь, він і близько не виглядав таким наляканим, як я.
Я розуміла, що Френк сторчголов несеться в минуле, а це був недобрий знак. Треба було повернути його назад, до себе. Назад у теперішнє.
— А що сьогодні сталося, Френку? — запитала я. — Що сталося з Томом Денно в суді?
Френк голосно видихнув і ще міцніше вчепився в кермо.
— Він підходить до мене, якраз перед тим, як я маю свідчити. Пам’ятає, як мене звати. Питає, як справи. Потім розказує мені, що він тепер адвокат і живе у Верхньому Вест-Сайді, де вчився в коледжі і де тепер ходять до школи його діти.
Прочитав мені цілу лекцію, як йому добре живеться. Він був у складі екіпажу, який після атаки доставив «Франклін» до Бруклінської корабельні, і, я так розумію, після того так і лишився в Нью-Йорку. Але той його сільський акцент нікуди не дівся. Хоч один його костюм коштує, певно, більше за цілу мою хату. А потім він обдивляється мене з голови до ніг і каже: «Патрульний? То от до чого дійшли морські офіцери?». О Господи, Вівіан, і що я маю йому казати? Стою й мовчки киваю. А тоді він питає мене: «Тобі хоч пістолет дозволяють носити?». А я бовкнув щось дурне, типу: «Дозволяють, але я ще з нього не стріляв», — а він такий: «Ну бо ти завжди був слабаком, Шарпаний», — і пішов собі геть.