Френк розплакався. Побачивши це, я сама мало не розплакалась. Але стримала свої сльози, бо його були значно важливіші, значно рідкісніші. У ту хвилину, Анджело, я б віддала кілька років свого життя за те, щоб обняти його. Але це було неможливо.
— Так несправедливо, — схлипнув він, здригаючись усім тілом.
— Так, любий, несправедливо, — сказала я. — Але так сталося. Просто так є, Френку, і це нічого не означає. Ти прекрасна людина. Ніяка не ганчірка. Ти найкращий чоловік, якого я знаю. А все решта — неважливо.
Він так і плакав — як завжди, на безпечній відстані від мене. Але принаймні зняв руки з керма. Принаймні зміг розповісти, у чому річ. Зміг сказати правду: тут, у замкнутому просторі розпеченої автівки, в єдиному куточку його світу, що не був тієї миті охоплений полум’ям.
Я сиділа з ним, поки йому не полегшало. Була готова сидіти поруч стільки, скільки треба. Це все, що я могла вдіяти.
Єдине моє завдання на той день — сидіти поруч із тим порядним чоловіком. Наглядати за ним із сусіднього сидіння, поки він не заспокоїться.
Нарешті опанувавши себе, він подивився у вікно. Такого сумного виразу лиця я ще в нього не бачила.
— І що ми будемо зі всім цим робити? — запитав.
— Не знаю, Френку. Може, й нічого. Але я тут, поруч.
Тоді він повернувся і глянув на мене.
— Я не можу без тебе жити, Вівіан, — сказав він.
— Добре. Бо тобі й не доведеться.
Так упритул до слів «Я тебе кохаю» ми з твоїм батьком, Анджело, не наблизилися більше ніколи.
Розділ тридцять другий
Роки збігали, як і завжди.
Тітка Пеґ померла 1969 року від емфіземи легень. Вона до останнього дня курила цигарки. Смерть її була важка. Емфізема — жорстокий кінець. Коли страждаєш від такого болю й дискомфорту, неможливо залишатися собою, але тітка Пеґ щосили старалася лишитися старою Пеґ — бадьорою оптимісткою, яка ні на що не нарікала. Та з часом їй стало тяжко дихати. Бачити, як людина не може вдихнути, — жахливе видовище. Наче дивишся, як хтось помалу тоне. Урешті-решт вона відійшла з миром, і хоч її смерть дуже нас засмутила, так було на краще. Спостерігати, як вона далі мучиться, було б нестерпно.
Я зрозуміла, що смерть старшої людини, життя якої було таким насиченим та ще й завершилось серед найближчих людей, лиш певною мірою можна оплакувати як «трагічну».
Зрештою, прожити життя можна набагато-набагато гірше, та й померти — теж. Тітці Пеґ щастило від самого народження й до самої смерті, і вона розуміла це ліпше за всіх.
(«Ми — везунчики», — любила казати вона.) Та все ж, Анджело, вона була для мене найважливішою людиною і найдужче вплинула на моє життя, тому мені було страшенно прикро її втрачати. Навіть дотепер, через стільки років, я досі вірю, що без Пеґ Б’юелл світ збіднів.
Добрим у її смерті було тільки те, що вона підштовхнула мене нарешті кинути курити. І, напевно, саме завдяки цьому я досі жива.
Ще один щедрий дарунок від тієї жінки з добрим серцем.
Після смерті тітки Пеґ мене турбувало насамперед те, що станеться з Олів. Вона стільки років піклувалася про мою тітку — чим тепер вона заповнюватиме свій час? Але я даремно хвилювалася. Поблизу Саттон-плейс була пресвітеріанська церква, яка завжди потребувала добровольців, і Олів знайшла там заняття для себе: керувала недільною школою, організовувала благодійні заходи й загалом розпоряджалася, що кому робити. З нею все було гаразд.
Натан подорослішав, але знову мало що підріс. Він далі вчився у квакерській школі. Тільки там панувало достатньо лагідне для нього середовище. Ми з Марджорі намагалися знайти для нього якесь захоплення (музика, малювання, театр, література), але він був не з тих, хто чимось захоплюється. Найбільше він цінував відчуття затишку й безпеки.
Тож ми дбали, щоб світ був до нього добрим, сховавши його від усього в нашому спокійному маленькому всесвіті, мов у коконі. Ми ніколи не вимагали від Натана чогось надзвичайного. Тішилися, що він такий, як він є. Інколи ми пишалися вже тим, що він просто пережив ще один день.
Якось Марджорі сказала:
— Не всі народжені для того, щоб нестися цим світом зі списом.
— Це правда, Марджорі, — погодилась я. — Біг зі списом ми залишимо тобі.
Ательє давало нам стабільний дохід навіть після того, як у 1960-х роках суспільство змінилося й усе менше людей одружувалося. Нам пощастило, бо наш заклад ніколи не був «традиційним» весільним салоном, тому коли традиція вийшла з моди, ми залишилися au courant. Ми з самого початку продавали вінтажні сукенки — задовго до того, як слово «вінтаж» увійшло в моду. Тож коли настала епоха контркультури й гіппі почали вдягатися в чудернацький старий одяг, ми втрималися на своєму місці. І навіть знайшли нових клієнток. Чимало багатих «дітей квітів» обрали мене за свою кравчиню. Я шила сукні донькам заможних банкірів — дівчата-гіппі хотіли виглядати у весільній сукенці так, наче виросли відразу дорослими на якомусь сільському лузі, а не народилися на Верхньому Іст-Сайді й вчилися у школі Брірлі. Я обожнювала шістдесяті, Анджело.