(Але знову-таки, Анджело: перепрошую, якщо я в чомусь помиляюсь. Я розумію, що зараз розповідаю тобі твою ж історію, і мені від цього незручно. Звісно, що ти краще за всіх знаєш, як усе відбувалося. Хоча, може, й ні. Ну бо я не впевнена, чи чула ти сварки своїх батьків. Я просто не хочу пропустити нічого з того, про що ти можеш не знати.) І от ранньої весни 1971 року Френк повідомив, що ти зібралася заміж за Вінстона і що весілля буде скромне, тільки для своїх. І він спитав мене, чи зможу я пошити для тебе сукню.
— Анджела сама цього хоче? — запитала я.
— Вона ще не знає, — відповів він. — Я планую з нею про це побалакати. Хочу попросити, щоб вона прийшла й поговорила з тобою.
— Ти хочеш познайомити мене з Анджелою?
— Я маю тільки одну доньку, Вівіан. І я знаю Анджелу — вона виходитиме заміж тільки один раз. Я хочу, щоб ти пошила для неї сукню. Для мене це дуже важливо. Тому так, я хочу познайомити тебе з Анджелою.
Ти завітала до нашого салону у вівторок вранці. Раненько, бо о дев’ятій вже мала бути на роботі. До входу під’їхала автівка твого батька, і ви вдвох увійшли всередину.
— Анджело, познайомся — це моя давня приятелька Вівіан, про яку я тобі розповідав, — мовив Френк. — Вівіан, це моя донька. Думаю, далі ви вже дасте собі раду.
І він вийшов геть.
Я ще ніколи так не хвилювалась перед зустріччю з клієнткою.
Найгірше те, що я відразу помітила твою неохоту. Ти не просто не мала жодного бажання — ти поводилася страшенно нетерпляче. Я бачила, що ти не можеш зрозуміти, чому твій батько, який ні на хвилину не втручався у твоє життя, чогось наполіг, аби привезти тебе сюди. Я бачила, що тобі не хотілось тут бути. І здогадалась (бо я маю чуття на таке), що ти взагалі не хотіла весільної сукні. Я була готова побитися об заклад, що весільні сукні здавалися тобі надміру сентиментальними, старомодними й принизливими для жінки. Я поставила б мільйон до одного на те, що ти планувала одягнути в день весілля те саме, у чому прийшла того дня: вільну блузку, джинсову спідницю на запáх і туфлі-сабо.
— Приємно познайомитися, докторко Ґрекко, — сказала я.
Маю надію, тобі сподобалось, що я звернулася до тебе саме так. (Пробач, але за весь той час я наслухалась стільки історій про тебе, що аж сама трохи пишалася твоїм званням!) Ти мала бездоганні манери.
— Навзаєм, Вівіан, — відповіла ти, усміхнувшись так тепло, як тільки могла, зважаючи на те, що тобі явно хотілось опинитися де завгодно, аби не тут.
Ти видалась мені надзвичайно ефектною жінкою, Анджело. Ти була не така висока, як твій батько, але мала таку ж виразну зовнішність, як він. Ті самі глибокі карі очі, що дивились допитливо й водночас із підозрою. Твій інтелект мало не відчувався на дотик. Ти мала густі й широкі брови, і мені сподобалось те, що ти, схоже, їх ніколи не вискубувала. А ще ти, як і твій тато, була сповнена невгамовної енергії. (Не такої невгамовної, як він, звичайно, — на щастя! — та все ж це відразу впадало у вічі.)
— Я чула, ви виходите заміж, — сказала я. — Вітаю!
Ти відразу перейшла до справи.
— Я не дуже люблю весілля…
— Прекрасно вас розумію, — відповіла я. — Можете мені не вірити, але я теж від них не в захваті.
— У такому разі дивна у вас робота, — сказала вона, і ми обидві розсміялися.
— Послухайте, Анджело. Ви не мусите тут бути. Я анітрохи не ображусь, якщо ви не захочете шити весільну сукню.
Тут ти, схоже, вирішила трохи відступити від свого — напевно, злякалась, що образила мене.
— Ні, я рада, що прийшла, — відказала ти. — Мій батько дуже цього хотів.
— Так, я знаю, — мовила я. — Ваш батько — мій добрий приятель і найкращий чоловік з усіх, кого я знаю. Але в моїй справі мене не дуже цікавить, що там каже чийсь тато. Чи мама. Мене цікавить тільки думка нареченої.
Коли ти почула слово «наречена», тебе аж пересмикнуло.
З досвіду знаю, що жінок, які виходять заміж, можна поділити всього на два типи: ті, які умлівають від самої лише думки, що от-от стануть нареченими, і ті, яким від цієї думки стає зле, але вони все одно налаштовані на рішучий крок. Я відразу зрозуміла, з якою жінкою мала справу.
— Можна вам щось сказати, Анджело? — запитала я. — І ще — ви не будете проти, якщо ми перейдемо на «ти» і я називатиму вас на ім’я?
Так дивно було вимовляти твоє ім’я, коли ти стояла переді мною, — таке близьке мені ім’я, яке я чула роками!
— Ні, не проти, — відповіла ти.
— Чи можу я припустити, що всі атрибути традиційного весілля здаються тобі осоружними й відразливими?