Спілкування мені ніколи не бракувало. Але за твоїм батьком я сумую й досі. Зрозумій мене правильно: інші люди завжди поводилися зі мною приязно й мило, але замінити його не міг ніхто. Бо ніхто не міг зрівнятися з ним — бездонним колодязем, а не чоловіком, сповідальнею на двох ногах, яка вбирала в себе всі мої зізнання без краплини осуду й тривоги.
Ніхто не міг стати тією прекрасною темною душею, яка вічно перебувала немовби у двох світах: життя і смерті. Ніхто не міг стати Френком, бо Френк був лише один.
Довго тобі, Анджело, довелося чекати відповіді про те, ким я була для твого батька — чи то пак ким був для мене він.
Я намагалася відповісти на твоє питання так чесно й сумлінно, як тільки могла. Хотіла спершу перепросити за те, що стільки написала. Але якщо ти справді донька свого батька (а я в це вірю), то ти точно вмієш слухати інших. Ти з тих людей, які воліють почути всю історію, від початку до кінця.
До того ж мені важливо, щоб ти знала про мене все — хороше й погане, доброчесне й порочне — і могла сама скласти про мене думку.
Тільки хочу ще раз наголосити, Анджело: ми з твоїм батьком жодного разу не обіймались, не цілувались і не займались любощами. Однак він був єдиним чоловіком, якого я кохала всім серцем. І він мене теж. Ми не говорили про це, бо не мали такої потреби. Ми обоє це знали.
Мушу також сказати, що з часом твоєму батькові стало зі мною настільки спокійно, що він міг класти свою долоню на мою, не сіпаючись від болю. Ми, бувало, довго сиділи в його автівці, відчуваючи тиху радість доторку.
З ним я побачила найбільше світанків у своєму житті. Пробач мені, будь ласка, якщо своїм учинком — тримаючи отак його долоню у своїй, коли надворі сходило сонце — я відібрала щось у твоєї матері чи в тебе.
Хоча не думаю, що я щось у вас відібрала.
Ось так, Анджело.
Мені прикро чути, що твоя мати померла. Прийми мої співчуття. Я рада, що вона прожила так довго. Сподіваюсь, її життя було гарним, а смерть — спокійною. Маю надію, що в цей сумний час ти сильна духом.
Я дуже рада, що ти мене розшукала. Дякувати Богу, я й досі живу в будинку, де колись було ательє! Як же це чудово — не змінювати своє прізвище й адресу. Люди завжди знають, де тебе знайти.
До речі, L’Atelier — це більше не весільний салон, а кав’ярня і фреш-бар, яким завідує Натан Ловцкі. Хоч сама будівля належить мені. Марджорі померла тринадцять років тому й перед тим заповіла її мені, знаючи, що я ліпше за Натана впораюся з управлінням. Вона люб’язно передала будинок у мої руки, а я сумлінно про нього дбаю. Я й Натану допомогла облаштувати його невеличкий заклад. Допомога йому ой як пригодилась, повір мені. Натан, хоч який милий хлопець, зірок із неба ніколи не хапатиме. Але я все одно його люблю. Він завжди називав мене «мамою номер два». Я щаслива, що він любить мене і піклується про мене.
Напевно, я тому й така непристойно здорова як на мій поважний вік, бо він про мене дбає. Ну а я дбаю про нього. Ми добре ладнаємо.
Ось чому я досі тут, досі в тому самому будинку, де мешкаю з далекого 1950 року.
Дякую, що знайшла мене, Анджело.
Дякую, що попросила мене розповісти правду.
Я розповіла тобі все — від початку до кінця.
Перш ніж закінчити, хочу сказати тобі ще таке.
Колись давно Една Паркер Вотсон запевнила мене, що я ніколи не стану цікавою людиною. Що ж, може, вона й мала рацію. Не мені про це судити. Та ще вона сказала, що я належу до найгіршого типу жінок — тих, які не здатні товаришувати з іншими жінками, бо вічно «граються з чужими забавками». Ось тут Една помилялася. За своє життя я була вірною подругою для багатьох-багатьох жінок.
Я казала, що добре мені вдавалися тільки дві справи: шиття і секс. Але тут я себе недооцінила, бо ще я вмію бути хорошою приятелькою.
Я розповідаю тобі про це, Анджело, бо пропоную тобі свою дружбу, якщо ти, звісно, захочеш її прийняти.
Не знаю, чи моя пропозиція тебе зацікавить. Може, прочитавши цього листа, ти більше ніколи не захочеш мати зі мною нічого спільного. Зневажатимеш мене як нікчему. Я не здивуюсь. Я не вважаю себе нікчемою (та й ні про кого так не думаю), але ти маєш право на власну думку.
Просто поміркуй над цим, будь ласка.
Знаєш, пишучи цього листа, я весь час уявляла тебе молодою. Для мене ти завжди залишишся тією серйозною і розумною двадцятидев’ятилітньою феміністкою, яка 1971 року завітала до мого весільного салону. І тільки тепер я усвідомила, що ти вже давно не молода. За моїми підрахунками, тобі вже майже сімдесят. Та й сама я давно вже не юна, звісно.