Нашою аудиторією були мешканці довколишнього кварталу, а в ті часи то був квартал, де жили переважно ірландці й італійці, трохи католиків зі Східної Європи й доволі багато єврейських родин. Чотириповерхові багатоквартирні будинки довкола «Лілеї» були переповнені новоприбулими мігрантами, і коли я кажу «переповнені», то маю на увазі, що в одній квартирі тіснилися десятки душ. Через це тітка пильнувала, щоб під час вистав говорили простою мовою, зрозумілою для тих, хто тільки починав балакати англійською. Це було на руку й нашим акторам, які театральних академій не закінчували, тож їм було легше запам’ятати свої слова.
Наші вистави не приваблювали туристів, критиків чи так званих театралів. Ми пропонували робітничі розваги для робітників — оце й усе. Тітка Пеґ твердо стояла на тому, щоб ми не фантазували, нібито займаємося чимось більшим.
(«Краще я поставлю гарний канкан, ніж поганого Шекспіра», — казала вона.) «Лілея», ясна річ, не мала жодної з прикмет, властивих справжньому бродвейському закладу. Ми не влаштовували передпоказів у провінції чи гучних вечірок у день прем’єри. Не зачинялися в серпні, як більшість театрів на Бродвеї. (Наші глядачі не їхали у відпустки — то й ми теж.) Навіть у понеділок у нас світилося. Ми були такою собі «театральною хатою», де розваги пропонували без кінця, день за днем, цілий рік. Нам вдавалося доволі непогано заповнювати місця в залі, допоки ціни на наші квитки трималися на тому ж рівні, що й квитки в місцеві кінотеатри (які — разом із торговельними пасажами й незаконними казино — були нашими основними суперниками за долари місцевих).
«Лілея» не була бурлескним театром, але багато наших артисток і танцівниць прийшло зі світу бурлеску (і їм — благослови їх Боже! — вистачало нескромності це довести).
Водевільним театром нас теж не можна було назвати, бо на тому етапі історії водевіль уже випускав останній подих. Але зважаючи на комічні п’єси, написані на коліні, наш театр був майже водевільним. Узагалі-то називати їх «п’єсами» було трохи занадто. Тут більше пасувало слово «ревю» — зліплені докупи уривки історій, які були не більш ніж приводом для того, щоб коханці возз’єдналися, а танцюристки показали свої ніжки. (Вибір історій усе одно був обмежений, бо «Лілея» мала тільки три види задників. Тому всі дії під час наших шоу мали відбуватися або на розі вулиці у дев’ятнадцятому столітті, або у вишуканому аристократичному салоні, або на океанському лайнері.)
Тітка Пеґ змінювала ревю кожні кілька тижнів, але всі вони були більш-менш однакові й дуже швидко забувалися.
(Що-що? Ти ніколи не чула про п’єсу «Як несамовиті» — про двох вуличних шибайголів, які закохалися одне в одного?
Нічого дивного! Її показували в «Лілеї» тільки два тижні, а потім спритно замінили п’єсою «Сідай на той кораблик!», схожу на першу як дві краплі води, тільки дія відбувалася, певна річ, на океанському лайнері.)
— Я б охоче вдосконалила нашу формулу, якби могла, — сказала мені колись тітка Пеґ. — Але вона й так працює.
А формула, якщо точніше, була така.
Зацікав (чи принаймні відволічи) глядачів на деякий час (не довше ніж на сорок п’ять хвилин!) любовною історією або чимось у тому дусі. Головну роль має грати приваблива молода пара, яка вміє танцювати степ і співати, але кинутись в обійми одне одного їм не дає якийсь поганець — переважно банкір, інколи ґанґстер (ідея та сама, костюми різні), який скрегоче зубами й намагається знищити наших милих голуб’ят. Ще в тій історії має бути пишногруда курвочка, яка стріляє очима в нашого героя, а той не зводить погляду від своєї єдиної та неповторної. Також мусить бути вродливий залицяльник, який намагається відбити дівчину в її коханого. І п’яний волоцюга задля комічного ефекту — щетину йому можна домалювати сажею. У п’єсі завжди співають щонайменше одну романтичну баладу, де «любов» римується з «кров». А закінчується все неодмінно канканом.
Оплески, завіса, дубль два на вечірньому показі. Театральні критики прекрасно впоралися із завданням узагалі не помічати нашого існування — і так, мабуть, було краще для всіх.