Якщо тобі здається, нібито я висміюю постановки «Лілеї», то ти помиляєшся: я їх обожнювала. Я б усе віддала, аби лиш знову опинитися в останньому ряду того старого трухлявого театру і ще раз побачити котрусь із вистав. Як на мене, не було нічого ліпшого за ті прості, життєрадісні ревю. Вони дарували мені щастя. Їх навмисне ставили так, щоб дарувати людям щастя і не напружувати глядачів роздумами про те, що ж там відбувається. Тітка Пеґ ще під час Першої світової — коли влаштовувала веселі сценки з піснями й танцями для вояків, які тільки-но втратили ногу чи руку або спалили собі горло гірчичним газом — переконалася в тому, що «часом людям просто треба відволіктися на щось інше».
Дати їм оте «інше» й було нашим завданням.
Що ж до акторського складу, то для вистав нам завжди потрібно було чотири танцюристки і четверо танцюристів, а ще чотири артистки — бо так мало бути. До «Лілеї» ходили заради артисток. Якщо тебе цікавить, у чому різниця між «танцюристкою» і «артисткою», то я поясню: зріст. Артистки мусили мати щонайменше метр сімдесят сім — і то без підборів та головних уборів із пір’я. А ще артистки мали бути у десять разів чарівніші за звичайних танцюристок.
Зараз ти заплутаєшся ще більше, бо деколи артистки танцювали (як-от Ґледіс, яка ще й керувала танцювальною трупою), а от танцюристки ніколи не виконували роль артисток, бо їм бракувало й завжди бракуватиме зросту або чарів. Навіть кілограми косметики чи хитромудрі подушечки не могли перетворити більш-менш привабливу танцюристку середнього зросту з цілком пристойною фігурою на втілення божественної амазонки — себто на нью-йоркську артистку середини двадцятого століття.
Театр «Лілея» піймав до своїх тенет чимало виконавиць, які дерлися вгору драбиною успіху. Деякі з дівчат, які почали кар’єру в «Лілеї», згодом перейшли до мюзик-голу «Радіо-сіті» чи до «Діамантової підкови». Кілька з них стали зірками. Але частіше нам траплялися танцюристки, які вже спускалися тією драбиною. (Підстаркувата танцівниця «Рокетс», яка бере участь у прослуховуванні на роль у кордебалеті в дешевому миршавому шоу «Сідай на той кораблик!» — то найжиттєствердніше і найзворушливіше видовище, яке лиш можна собі уявити!)
Була в нас і групка тих, які виступали перед скромною публікою «Лілеї» постійно, у кожному шоу. Серцем трупи була Ґледіс. Вона придумала танець під назвою «ляси-вихиляси» — глядачі шаленіли від нього, тому ми ставили його під час кожної вистави. Та й чому б їм не шаленіти? То була чиста вакханалія: дівчата кружляли сценою й вихилялися, погойдуючи всіма частинами тіла, якими тільки можна.
«Ляси-вихиляси!» — вигукували глядачі, викликаючи дівчат на біс, а ті виконували їхнє бажання. Часом ми бачили місцевих дітлахів, які виробляли ляси-вихиляси на тротуарі дорогою до школи.
Словом, назвімо це нашою культурною спадщиною.
Я б залюбки розповіла тобі, як невеличка театральна трупа тітки Пеґ трималася на плаву, але, чесно кажучи, я й сама не знаю. (Як у тому старому анекдоті. Як заробити тисячу в індустрії розваг? Мати на початок десять тисяч!) На наших виставах ніколи не бувало аншлагів, а квиток коштував копійки. Крім того, театр «Лілея» — хоч який прекрасний — був ще тим подаруночком, бо обходився ой як дорого.
Стіни тріскали і протікали. Електромережа була така ж древня, як сам Едісон, труби невідомо на чому трималися, фарба лущилася, а дах був розрахований на сонячні дні без дощу. Старий театр розсипáвся на очах, а тітка Пеґ вливала в нього гроші так, як легковажна спадкоємиця вливає їх у пристрасть до опію, яку плекає її коханець, — безкінечно, відчайдушно й марно.
Олів тим часом намагалася приборкати потік грошей.
Таке ж безкінечне, відчайдушне і марне завдання. (Я досі чую, як Олів репетувала: «Це вам не французький готель!» — варто було їй піймати когось, хто надто вже довго не закручував гарячу воду.)
Олів завжди виглядала втомлено, і то не дивно: вона була єдиною відповідальною дорослою людиною в цій театральній трупі з 1917 року, відколи вони познайомилися з тіткою Пеґ. Незабаром я дізналася, що Олів не жартувала, що працювала з тіткою, «відколи Мойсей у підгузках повзав». Як і тітка Пеґ, Олів була медсестрою Червоного хреста під час Першої світової — тільки вишкіл вона пройшла, певна річ, у Британії. Вони познайомилися на полі бою у Франції. Коли війна закінчилася, Олів вирішила покинути сестринську справу й податися разом зі своєю новою подругою в царину театру, де на неї чекала роль надійної і багатостраждальної секретарки моєї тітки.
Олів цілими днями ходила туди-сюди по театру й сипала командами, вказівками та зауваженнями. На її лиці застиг напружений і змучений вираз доброго вівчарського собаки, який повинен наводити лад серед неслухняної отари овець.