Ми ще годину пролежали в ліжку, де вона — своїм незабутньо хрипкуватим голосом — розповіла мені все-все про один вечір із життя такої собі Селії Рей, нью-йоркської артистки.
Я ввібрала в себе її розповідь, наче джерельну воду.
Того дня всі пожитки Селії мігрували в мої апартаменти.
Тепер усюди, де тільки можна, стояли її тюбики з гримом і баночки з кольдкремом. Пляшечки парфумів від Елізабет Арден змагалися за місце на вишуканому столі дядька Біллі з пудреницями від Гелени Рубінштейн. Її довгі волосини облямовували мій умивальник. На підлозі валявся клубок із ліфчиків, панчіх, підв’язок і поясів. (У неї було страх як багато білизни! Можу поклястися, що Селія Рей знала, як змусити пеньюари розмножуватися.) Її використані, просяклі потом підкладки для пахв ховалися під моїм ліжком, наче мишки. Її пінцет кусав мене за ногу, коли я випадково на нього ставала.
Вона поводилася так вільно, як у себе вдома. Витирала помаду в мої рушники. Позичала без дозволу мої кофтинки. На моїх пошивках з’явилися чорні плями від туші Селії, а простирадла стали помаранчевими від її пудри. Не було жодного предмета, що його та дівка не використала б за попільничку — одного разу вона навіть струсила попіл у ванну, коли я в ній лежала.
Як не дивно, мене це все не обурювало. Навпаки: я не хотіла, щоб вона від мене йшла. Якби я мала таку цікаву сусідку в коледжі Вассара, то, напевно, не покинула б навчання. Для мене Селія Рей була ідеалом. Квінтесенцією самого Нью-Йорка — мерехтливим поєднанням досвіду й загадки.
Я була готова витримати будь-які паскудства й капості, аби тільки лишатися біля неї. Хай там як, а наш спосіб співжиття начебто цілковито задовольняв нас обох: я мала доступ до її блиску, а вона — до мого умивальника.
Я не питала тітку Пеґ, чи вона не проти, що Селія перебралася до мене в апартаменти дядька Біллі чи що начебто зібралася залишитися в «Лілеї» на невизначений час. Тепер, коли я про це згадую, це здається жахливо нечемним. Погодити нашу домовленість з господинею театру було б найпростішим виявом увічливості. Але я була надто зосереджена на собі, щоб думати про якусь там увічливість — та й Селія, звісно, теж. Тож ми просто робили що хотіли, ні над чим особливо не замислюючись. Ба більше: безладом, що його Селія залишала в апартаментах, я теж ніколи не переймалася, бо знала, що Бернадетт — домашня робітниця тітки Пеґ — рано чи пізно його прибере. Бернадетт була мовчазною спритною жіночкою, яка приходила до «Лілеї» шість днів на тиждень, щоб прибрати після кожного. Вона наводила лад на кухні і в лазничках, натирала воском підлогу, готувала вечерю (яку ми часом їли, часом ігнорували, а деколи запрошували на неї без попередження десятьох гостей). А ще вона замовляла харчі, майже щодня викликала сантехніка і, підозрюю, займалася ще десятьма тисячами інших невдячних справ.
І до того всього тепер їй довелося ще й прибирати після мене та Селії Рей — якось несправедливо виходило.
Одного разу я почула, як Олів сказала комусь із гостей: «Бернадетт, певна річ, ірландка, але вона не з тих несамовитих, тому ми її тримаємо».
Ось як люди висловлювалися в ті часи, Анджело.
На жаль, це все, що я пам’ятаю про Бернадетт.
Ніяких особливих деталей про неї я не можу згадати, бо тоді майже не звертала уваги на домашніх робітниць. Настільки я до них звикла. Вони стали для мене практично невидимі. Я сприймала як належне те, що мене обслуговують.
Але чому? Чому я була така наївна і самовпевнена?
Бо я була багата.
Досі я про це не згадувала, тому пропоную зараз усе з’ясувати й покінчити з цим питанням раз і назавжди: я була багата, Анджело. Багата і розпещена. Так, моє дитинство припало на період Великої депресії, але криза майже не зачепила мою родину. Раніше ми мали трьох служниць, двох кухарок, садівника й водія на повний день, а коли долар упав, у нас залишилося дві служниці, одна кухарка й водій на кілька годин. У чергах за безплатними харчами нам, м’яко кажучи, стояти не довелося.
Моя школа-пансіон, яка коштувала чимало, подбала про те, щоб я спілкувалася тільки з такими, як я сама, тому я виросла з упевненістю в тому, що великий радіоприймач «Зеніт» стояв у кожній вітальні. Я думала, що всі мають поні Думала, що всі чоловіки — республіканці, а жінок на світі є тільки два типи: ті, що вчилися в коледжі Вассара, і ті, що в коледжі Сміта. (Моя мама відвідувала коледж Вассара. Тітка Пеґ провчилася один рік у коледжі Сміта, а потім покинула навчання й вступила до Червоного хреста. Не знаю, чим саме ті два заклади відрізнялися, але з маминих слів я зрозуміла, що різниця була важлива.)
Звісно, я була переконана, нібито всі мають домашніх робітниць. Усе життя про мене піклувався хтось такий як Бернадетт. Коли я залишала на столі брудний посуд, хтось його неодмінно прибирав. Мою постіль щодня бездоганно застеляли. Замість мокрих рушників з’являлися сухі — магія, не інакше. Туфлі, які я недбало скидала на підлогу, хтось акуратно ставив одна біля одної, коли я не бачила. За тим усім ховалася якась велична космічна сила — стала й невидима, як гравітація, і така ж нудна: вона наводила лад у моєму житті й дбала про те, щоб у мене завжди були чисті трусики.