Роботи для мене було чимало. Артистки й танцюристки з танцюристами завжди потребували нових костюмів і не могли просто так піти й витягнути собі те чи те з театральної костюмерної (просяклого вологою місця, де аж кишіло павуками; там висіли костюми ще старіші й зачуханіші, ніж сама будівля театру). Крім того, дівчата ніколи не мали грошей, тому дуже скоро я навчилась імпровізувати. Дізналася, як роздобути дешеві тканини у Швейному кварталі, а ще краще (і дешевше) — далеко на початку Орчард-стріт. І то ще не все: я наловчилася полювати на всілякі залишки у крамницях вживаного одягу на Дев’ятій авеню і шити з них костюми. Виявилося, що я мала справжній талант перетворювати старі пошарпані речі на щось привабливе.
Моєю улюбленою крамницею одягу було місце під назвою «Імперія вживаних речей Ловцкі» на розі Дев’ятої авеню і Сорок третьої вулиці. Ловцкі були євреями зі Східної Європи, які, перш ніж виїхати до Америки, на кілька років затрималися у Франції, де працювали на фабриці мережива. Прибувши до Сполучених Штатів, вони оселилися в Нижньому Іст-Сайді, продаючи з ятки всяке лахміття. А потім переїхали в район Пекельна кухня — стали костюмерами і продавцями вживаного одягу. Тільки тепер вони володіли цілою триповерховою будівлею в Мідтауні, й будівля та аж тріщала від скарбів. Ловцкі торгували не тільки вживаними костюмами зі світу театру, танцю й опери, а й старими весільними сукнями, а часом і розкішними модними сукенками, знайденими на якомусь розпродажі приватних колекцій у Верхньому Іст-Сайді. Мене так і вабило до того місця.
Одного разу я купила в Ловцкі бузкову приталену сукенку для Селії — яскраву-преяскраву. Виглядала та одежинка геть по-простому, і Селія скривилася, коли я вперше її показала. Та коли я відрізала рукави, зробила на спині глибокий виріз, опустила горловину й допасувала широкий пояс із чорного сатину, старомодна сукенка перетворилася на вечірню сукню, в якій моя подруга виглядала наче коханка мільйонера. Усі жінки аж охкали із заздрощів, коли Селія заходила в ній до зали — і все це щастя за якихось два долари!
Побачивши, яку красу я шию для Селії, інші дівчата захотіли, щоб я і для них пошила особливі сукні. І вже незабаром, як і в пансіоні, переді мною відкрився шлях до популярності, осяяний моєю любою і надійною машинкою «Зінґер-201». Дівчата в «Лілеї» весь час приносили мені то те, то се — сукні без застібок або застібки без суконь — і просили мене щось із тим зробити. (Пам’ятаю, як Ґледіс сказала мені одного разу: «Мені потрібен новий гардероб, Віві! А то я схожа на якусь старушенцію!»)
Може, тобі здається, що я грала роль нещасної падчерки з казки (цілими днями пряла і прибирала, поки гарніші за мене дівчата збиралися на бал), але зрозумій: я була страшенно вдячна за те, що просто могла бути серед артисток.
І взагалі, для мене наші стосунки були вигідніші, ніж для них. Я вчилася, слухаючи їхні плітки, — і то була єдина освіта, якої я щиро прагнула. А що мій талант швачки завжди був комусь потрібен, невдовзі артистки вже повсякчас крутилися біля мене й моєї всемогутньої машинки. Мої апартаменти перетворилися на місце зустрічі театральної трупи — принаймні для жінок. (Зіграло на руку й те, що моє помешкання було гарніше за старі запліснявілі гримерки у підвалі, а ще звідси було ближче до кухні.) І от одного дня (ще й двох тижнів не минуло відтоді, як я приїхала до «Лілеї») у моїй кімнаті зібралося кілька дівчат. Вони курили цигарки і спостерігали за моєю роботою.
Я шила простеньку пелерину для артистки на ім’я Дженні — життєрадісної чарівної дівчини з Брукліну, яку всі любили і в якої було видно щілинку між зубами, коли вона усміхалася. Того вечора вона мала йти на побачення і поскаржилася мені, що не має що накинути на плечі, якщо стане холодно.
Я пообіцяла, що пошию для неї щось гарне, і от якраз взялася за діло. Це завдання, хоч і простесеньке, мало перетворити Дженні на мою вірну прихильницю.
Саме того дня — коли нічого, як то кажуть, не віщувало біди — артистки дізналися про те, що я досі незаймана.
Про це зайшла мова, бо дівчата розмовляли про секс — то була єдине, про що вони розмовляли, якщо не теревенили про одяг чи про гроші, про те, де поїсти, як стати кінозіркою, як вийти заміж за кінозірку і чи варто видаляти зуби мудрості (казали, що Марлен Дітріх так зробила, щоб вилиці виглядали ефектніше).
Ґледіс, керівниця танцюристок, яка сиділа на підлозі поруч із Селією на купі її брудного одягу, поцікавилася, чи маю я хлопця.