Усі артистки з «Лілеї» були знайомі з лікарем Келлоґґом. Вони навідувалися до нього по черзі, залежно від того, у котрої найменше тріщала голова в суботу вранці або котра з них спустила все «до останнього ґудзика» і потребувала трохи кишенькових грошей на тиждень.
Коли дівчата поділилися зі мною фінансовими подробицями такого укладу, я вражено перепитала:
— То ви хочете сказати, що лікар Келлоґґ платить вам за секс?
Ґледіс вражено глянула на мене:
— А що ти собі думала, Віві? Що, може, то ми йому платимо?
Послухай, Анджело: я знаю, як називають жінок, які пропонують сексуальні послуги джентльменам в обмін на гроші. Насправді для цього є ого-го скільки слів. Але жодна з артисток, з якими я товаришувала у Нью-Йорку 1940 року, так себе не описувала — навіть тоді, коли охоче брала гроші з джентльменів в обмін на сексуальні послуги. Вони ніяк не могли бути повіями — вони були артистками. І дуже пишалися своїм статусом, бо тяжко працювали, щоб його досягнути, тому називали себе тільки так. Усе було просто: артистки заробляли небагато, у цьому світі кожна мусила давати собі якось раду (а туфлі дорогі!), тож ці дівчата вигадали систему «альтернативних домовленостей», яка давала їм змогу трохи підзаробити на стороні. І такі як лікар Келлоґґ були частиною тієї системи.
Тепер мені здається, що навіть сам лікар Келлоґґ не вважав цих молодих жінок повіями. Скоріше за все, він називав їх своїми «дівчатами» — романтичним, дарма що трохи оманливим словом, яке і йому, безперечно, давало право не соромитися власної поведінки.
Іншими словами, попри всі докази того, що секс відбувався за гроші (а він таки відбувався за гроші, у цьому жодного сумніву нема), проституцією жодна зі сторін не займалася.
Це була всього лиш «альтернативна домовленість», яка всіх влаштовувала. Як то кажуть, від кожного за здібностями, кожному за потребами.
Я дуже тішуся, що ми з’ясували це питання, Анджело.
Бо мені зовсім не хочеться допустити будь-яких непорозумінь.
— Тільки не забувай, Віві, — він зануда, — сказала Дженні. — Якщо тобі стане нудно, не думай, що так воно завжди з чоловіками.
— Але він лікар, — зауважила Селія. — І поведеться з нашою Віві так, як треба. Цього разу це найважливіше.
(«З нашою Віві!» Хіба я чула колись тепліші слова? Я була «їхньою Віві»!)
Настав суботній ранок, і ми вчотирьох сиділи в дешевому дайнері на розі Третьої авеню й Вісімнадцятої вулиці — за столиком, який опинився в затінку від надземки — й чекали, коли настане десята. Дівчата вже показали мені будинок лікаря Келлоґґа і службовий вхід за рогом, яким я мала скористатися. Ми пили каву і їли млинці, а дівчата наввипередки давали останні настанови. Ті три артистки ніколи не прокидалися й не щебетали весело такої немилосердно ранньої пори — ще й у вихідний! — але жодна з них не хотіла пропустити цей день.
— Він надіне «гумку», Віві, — сказала Ґледіс. — Він завжди так робить, можеш не хвилюватися.
— З «гумкою» не так приємно, — зауважила Дженні, — але вона тобі потрібна.
Я вперше чула це слово — «гумка», та з контексту здогадалася, що, мабуть, ідеться про «презерватив» — нам розказували про нього на курсі з гігієни у коледжі Вассара. (Я навіть тримала його в руках — дівчата передавали цю штучку одна одній так гидливо, наче здохлу розрізану жабу.) Якщо ж ідеться про щось інше, подумала я, дуже скоро я про це дізнаюся. Розпитувати я не збиралася.
— Потім поставимо тобі ковпачок, — сказала Ґледіс. — Ми всі його маємо.
(Що це таке, я теж не знала, та вже потім з’ясувала, що йшлося про штуку, яку наша викладачка гігієни називала «діафрагмою».)
— А я більше не маю ковпачка! — мовила Дженні. — Його знайшла моя бабця! Вона запитала мене, що це, а я сказала, що цим чистять дорогоцінні прикраси. І вона його забрала.
— Чистять дорогоцінні прикраси? — писнула Ґледіс.
— Ну мусила я щось сказати!
— Але я не розумію, як можна чистити ковпачком прикраси, — не могла заспокоїтися Ґледіс.
— А я звідки знаю! Спитай мою бабцю — вона його якраз для того й використовує!
— Ну добре, а чим ти тоді користуєшся? — запитала Ґледіс. — Для захисту?
— О люди добрі, та нічим, тому що бабця заховала мій ковпачок до своєї скриньки з перснями.
— Дженні! — хором скрикнули Селія і Ґледіс.
— Та знаю, знаю. Але я обережна.