— Не розказуй байки! — заперечила Ґледіс. — Обережна — то не про тебе. Вівіан, не будь такою малою дитиною, як Дженні. Треба мати голову на плечах!
Селія витягнула з торбинки щось загорнуте в коричневий папір і простягнула мені. Я розгорнула пакуночок і побачила білий махровий рушник для рук, охайно складений, новенький. На ньому досі висіла бірка.
— Це тобі, — сказала Селія. — Рушничок. У разі, якби в тебе потекла кров.
— Дякую, Селіє.
Вона стенула плечима, відвела погляд і — не може бути! — зашарілася.
— Часом у жінок тече кров. Краще мати чим повитирати.
— Ага, бо гарних рушників місіс Келлоґґ ліпше не чіпати, — мовила Ґледіс.
— Так-так, взагалі не чіпай нічого, що належить місіс Келлоґґ! — сказала Дженні.
— Крім її чоловіка! — пирснула від сміху Ґледіс, і всі дівчата розсміялися.
— Ой! То вже по десятій, Віві, — мовила Селія. — Пора рухатися.
Я хотіла встати, але раптом закрутилося в голові. Я гепнулася на диванчик. Ноги підкосилися.
Мені здавалося, що я спокійна, але мій організм, очевидно, думав інакше.
— З тобою все добре, Віві? — запитала Селія. — Ти точно хочеш цього?
— Точно, — відповіла я. — Точно хочу.
— Тоді раджу тобі поменше про це думати, — сказала Ґледіс. — Я так завжди роблю.
Її порада здалася мені розумною. Отож я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула — так, як мама вчила мене робити перед тим, як змусити коня стрибнути через бар’єр, — а потім підвелась і рушила до виходу.
— До зустрічі, дівчата! — якось аж неправдоподібно бадьоро сказала я.
— Ми чекатимемо на тебе тут! — мовила Ґледіс.
— Це надовго не затягнеться! — докинула Дженні.
Розділ шостий
Лікар Келлоґґ чекав на мене відразу за порогом службового входу до свого будинку. Не встигла я постукати, як двері відчинилися й він затягнув мене всередину.
— Прошу-прошу, заходь, — сказав він, зиркнувши ліворуч і праворуч, чи, бува, ніхто з сусідів не підглядає.
Він був невисоким чоловіком з непримітним лицем, його волосся мало один зі звичних для волосся кольорів, а одягнутий він був в один із тих костюмів, що їх зазвичай носять поважні джентльмени середнього віку з його статусом.
(Якщо тобі здається, що я геть забула, як він виглядав, то це тільки тому, що я й справді забула. Він належав до тих чоловіків, обличчя яких забуваєш, навіть якщо стоїш перед ними і дивишся їм просто в очі.)
— Вівіан, — мовив він і простягнув руку. — Дякую, що завітала сьогодні. Ходімо нагору, там уже все готово.
Він говорив точнісінько так, як пасувало лікареві. Як мій педіатр у Клінтоні. Таке враження, що я прийшла до нього з хворим вухом. У цьому було щось підбадьорливе і водночас страшенно безглузде. У моїх грудях заворушився смішок, але я стрималася.
Ми пройшли через його дім — гарний, вишуканий, але нічим не особливий. Напевно, у кількох сусідніх кварталах були сотні будинків, облаштованих точно так само. Мені запам’яталися тільки обтягнуті шовком дивани з мереживними серветками. Я такі серветки змалку ненавиділа. Він провів мене просто до гостьової кімнати, де на столику вже чекало два келихи шампанського. Штори були затулені — мабуть, щоб було легше уявляти, ніби то не десята ранку.
Він зачинив за собою двері.
— Вмощуйся зручніше, Вівіан, — сказав він, простягнувши мені келих.
Я чемно сіла на краю ліжка. Була майже певна, що він зараз помиє руки й підійде до мене зі стетоскопом, але він натомість підсунув дерев’яне крісло, яке стояло в кутку кімнати, і сів навпроти мене. Сперся ліктями на коліна й нахилився вперед, як той, чия робота — ставити діагноз.
— Що ж, Вівіан. Наша знайома Ґледіс сказала мені, що ти незаймана.
— Це правда, лікарю, — відповіла я.
— Не треба називати мене лікарем. Ми з тобою друзі. Можеш кликати мене Гаролдом.
— Добре, Гаролде, дякую, — сказала я.
З тієї хвилини, Анджело, ситуація почала здаватися мені дуже кумедною. Хвилювання, яке я доти відчувала, розвіялося, а на зміну йому прийшло відчуття, що то все — чистої води комедія. Вершиною абсурду був тон, яким я промовила «Добре, Гаролде, дякую» у тій гостьовій кімнатці з дурнуватим стьобаним покривалом з ацетату кольору м’яти (лиця лікаря Келлоґґа я згадати не можу, а от те паскудне покривало ніяк не йде мені з голови). Він сидів у своєму костюмі, а я — у своїй світло-жовтій сукенці зі штучного шовку. І якщо до нашого знайомства лікар Келлоґґ не вірив, що я незаймана, тієї жовтої сукні було досить, щоб його переконати.
Повне безглуздя. Він звик до артисток, а прийшла я.