У ті часи, Анджело, потяги були набагато кращі Обіцяю, що не писатиму тобі трактатів про те, наскільки все було краще за моєї юності. Коли я була молода, слухати не могла, як старі люди без кінця про це стогнали. (Та всім начхати! Начхати на вашу «золоту добу», досить про неї бекати!) І повір мені: я знаю, що у 1940-х роках багато що було, навпаки, гірше. Антиперспірантів і кондиціонерів, наприклад, дуже бракувало, тому всі немилосердно смерділи, особливо влітку, а ще тоді жив Гітлер. Однак потяги в ті часи були безумовно кращі. От ти коли востаннє насолоджувалась солодовим молоком і цигаркою в потязі, га?
Я сіла в потяг у світло-синій приталеній сукенці зі штучного шовку із жайворонками — жовтий візерунок біля горловини і глибокі кишені з боків. Та сукенка так добре мені запам’яталася, бо я, по-перше, ніколи — справді ніколи! — не забуваю, хто в чому був одягнутий, а по-друге, я сама її пошила. І пошила не абияк. Спідниця сягала до середини литки, і це виглядало грайливо й ефектно. Пам’ятаю, що мені так відчайдушно хотілося бути схожою на Джоан Кроуфорд, що я пришила до сукенки додаткові підплечники — хоча не впевнена, чи це щось дало. У скромному капелюшку-дзвоні та з позиченою в мами простенькою синьою торбинкою (в якій, крім косметики й цигарок, майже нічого більше не було) я скидалася не так на спокусницю з екрана, як на ту, ким я насправді й була: на дев’ятнадцятилітню незайманку, яка вирушила в гості до родички.
А супроводжували цю дев’ятнадцятилітню незайманку до Нью-Йорка дві великі валізи: одна з одежею, акуратно загорнутою в тонкий папір, а друга напакована тканинами, оздобами і швейним причандаллям, щоб я могла щось собі пошити. А ще товариство мені складала міцна коробка з моєю швейною машинкою — важкою і громіздкою бестією, яку було дуже незручно тягнути за собою. Але без тієї божевільної пречудової сестрички я жити не могла.
Тому вона поїхала зі мною.
Тією швейною машинкою — і всім, що вона подарувала мені в житті, — я завдячую своїй бабці Морріс, тому про неї варто розповісти трохи більше.
Прочитавши це слово — «бабця», ти, Анджело, мабуть, уявила собі милу старшу пані з сивим волоссям. Але то не моя бабця. Та була висока літня жінка — запальна кокетка з фарбованим темно-рудим волоссям, за якою вічно тягнувся шлейф парфумів та пліток, і вдягалася вона як на циркове шоу.
Вона була найяскравіша жінка на світі — яскрава у всіх значеннях цього слова. Бабця носила сукні з м’ятого оксамиту у вишуканих кольорах — вона не називала ті кольори «рожевий», «темно-червоний» чи «синій», як публіка з бідною уявою, а казала на них «попелясто-трояндовий», «кордовський» і «делла Роббіа». Бабця мала проколоті вуха — у ті часи поважні леді такого не робили, а ще було в неї кілька плюшевих скриньок для прикрас із цілими клубками дешевих і дорогих ланцюжків, сережок та браслетів. Бабця мала дорожній костюм для пообідніх виїздів за місто, а її капелюхи були такі великі, що займали в театрі окреме місце.
Вона дуже любила кошенят і обожнювала косметику поштою; захоплено читала статті в жовтій пресі про сенсаційні вбивства і писала романтичні вірші. Та найбільше бабця була закохана в театр. Вона ходила на всі-всі вистави, що йшли в місті, і вчащала до кінотеатру. Я не раз складала їй компанію, бо ми з нею мали однаковісінький смак. (Нас із бабцею Морріс вабили історії, в яких невинних дівчат у легеньких сукенках викрадали підступні чоловіки в чорних капелюхах, а потім їх рятували інші чоловіки з випнутими підборіддями.)
Звісно, я її любила.
А от решта родичів — ні. Усі, крім мене, соромилися бабці Особливо від сорому згорала її невістка (моя мама), яка не була особою легковажною і постійно кривилася, коли бачила бабцю Морріс, яку вона називала «вічною дівкою».
Мама, ясне діло, романтичних віршів не писала.
Саме бабця Морріс і навчила мене шити.
Вона була вправною швачкою. (Бабцю навчила шити її бабця, яка зуміла всього за одне покоління перетворитися зі служниці-емігрантки з Вельсу на заможну американку, і не в останню чергу завдяки тому, що вміла так спритно орудувати голкою.) Моя бабця хотіла, щоб я теж стала майстерною швачкою. Тому коли ми не поїдали ірисок у кінотеатрі й не читали вголос одна одній журнальних статей про біле рабство, ми сідали за шиття. Усе було дуже серйозно. Бабця Морріс не боялась вимагати від мене досконалості. Вона шила десять стібків, а наступні десять мала шити я — і якщо мої стібки були не такі бездоганні, як її, бабця випорювала їх і змушувала мене все переробляти. Вона навчила мене давати собі раду з різними неслухняними матеріалами, як-от сіточка та мереживо, і я перестала боятися будь-яких тканин, навіть найпримхливіших. А моделювання! А підкладки! А викрійки! У дванадцять років я вже вміла спритно пошити корсет (з китового вуса, ага) — хоч десь із 1910 року корсет із китового вуса вже нікому, крім бабці Морріс, не був потрібен.