Трохи складно було втримати його губи у своїх, коли він порався коло мене, але я мала великий стимул: мені анітрохи не хотілося знову чути його голос.
Та в останню мить він таки зумів вставити одне слово.
Він відірвав свої губи від моїх і вигукнув: «Чудесно!».
А тоді вигнув спину, ще раз здригнувся усім тілом, і на тому все скінчилося.
Опісля він встав і вийшов в іншу кімнату — напевно, помитися. Потім повернувся і приліг біля мене. Міцно обійняв, примовляючи: «Каченятко, миле, малесеньке каченятко. Не плач».
Я не плакала (я взагалі не збиралася плакати!), але він цього не помітив.
За кілька хвилин він знову підвівся й захотів перевірити, чи на покривало не накапала кров, бо він забув підкласти шматинку.
— Не хочеться, щоб місіс Келлоґґ побачила пляму, — пояснив він. — Я сам винен, що забув. Зазвичай я обережніший. А цього разу чомусь повівся необачно. Не схоже на мене.
— Ой, я ж принесла рушник! — сказала я, сягнувши рукою до торбинки, вдячна, що мала причину хоч щось зробити.
Але плями не було. Жодної краплинки крові. (Напевно, я вже пробила все, що треба, коли їздила малою на конях. Дякую, мамо!) На щастя, мені не дуже й боліло.
— А тепер, Вівіан, — він вирішив дати мені вказівки, — наступні два дні не купайся, щоб туди не проникла інфекція. Митися можеш, але просто підмивайся — у ванні не лежи. Якщо матимеш якісь виділення чи неприємні відчуття, скажи Ґледіс або Селії — вони пояснять тобі, як підмиватися оцтом. Але ти велика, сильна, здорова дівчинка, тому не думаю, що тебе спіткають якісь клопоти. Сьогодні ти добре впоралася. Я тобою пишаюся.
Я уявила, як він дає мені льодяника.
Поки ми вдягалися, лікар Келлоґґ теревенив про те, яка гарна погода надворі. Чи я бачила місяць тому, як у Ґремерсі-парку цвіли півонії? Ні, відповіла я, бо місяць тому я ще навіть не жила в Нью-Йорку. Що ж, тоді я повинна звернути увагу на півонії наступного року, наполіг він, бо вони так швидко відцвітають. (Може, то був аж надто прозорий натяк на те, що я теж «швидко відцвіту», але не приписуймо лікарю Келлоґґу аж такого таланту до поезії чи красномовства. Гадаю, йому просто подобалися півонії.)
— Ходімо я проведу тебе, каченятко, — сказав він і повів мене вниз по сходах, через вітальню, всіяну мереживними серветками, і до службового входу. Минаючи кухню, він узяв зі стола конверт і простягнув його мені:
— На знак моєї вдячності, — мовив він.
Я знала, що всередині гроші, тому не могла його взяти.
— О ні, Гаролде, я не можу, — відповіла я.
— О ні, ти мусиш.
— Ні, я не можу, — не відступала я. — Не можу — і все.
— Але я наполягаю.
— Але я не можу.
Маю сказати, що я відмовлялася не тому, що не хотіла, аби мене вважали повією. (Не будь про мене аж такої високої думки!) Ішлося радше про твердо засвоєну ґречність.
Розумієш, мої батьки щотижня передавали для мене гроші (тітка Пеґ видавала їх мені кожної середи), тому гроші лікаря Келлоґґа справді були зайві. Крім того, якийсь пуританський голос у моїй голові нашіптував, що я не заробила цих грошей. Я не дуже тямила в сексі, та все ж мені було важко уявити, що я подарувала тому чоловікові невідомо яке задоволення. Дівчина, яка лежить горілиць, витягнувши руки по швах, і ворушиться хіба для того, щоб атакувати чоловіка своїми губами, тільки-но він розтулить рота — з такою в ліжку не дуже порозважаєшся, еге ж? Якщо вже брати гроші за секс, то годилося б зробити щось таке, за що варто заплатити.
— Вівіан, я вимагаю, щоб ти це взяла, — сказав він.
— Гаролде, я не візьму.
— Вівіан, я наполегливо прошу, щоб ти не влаштовувала сцени, — насупився він і силою всунув мені до рук конверт.
Я ж так хотіла відчути небезпеку і збудження від рук лікаря Гаролда Келлоґґа — от ця мить і настала, з іншим мені не пощастило.
— Ну гаразд, — відповіла я і взяла конверт.
(Як вам таке, мої благородні предки? Гроші за секс — і отак з першого разу!)
— Ти дуже мила дівчина, — мовив він. — І прошу тебе, не хвилюйся: твої груди ще встигнуть наповнитися.
— Дякую, Гаролде, — сказала я.
— А щоб вони швидше виросли, пий двісті грамів маслянки на день.
— Дякую, так і робитиму, — відповіла я, не маючи ані найменшого наміру пити щодня по двісті грамів маслянки.
Я вже зібралася виходити, та раптом відчула, що таки мушу його дещо запитати.
— Гаролде, — сказала я, — а можна поцікавитися, що ви за лікар?