Я усвідомлюю це щойно тепер, коли пишу тобі. Ох, люба…
Іноді так багато часу минає, поки нарешті щось зрозумієш.
Розділ другий
Хай там як, а я прибула до Нью-Йорка жива й здорова — дівчина, яка тільки недавно вилупилася на світ і не встигла навіть вичесати жовток із волосся.
Тітка Пеґ мала зустріти мене на вокзалі Ґранд-Сентрал.
Батьки повідомили мене про це, коли я сідала вранці на потяг в Ютіці, але про якийсь конкретний план ніхто не згадував. Мені не сказали, де саме я маю чекати на неї. Номера телефону, за яким я могла б подзвонити у крайньому разі, теж не дали, як і адреси, куди б я могла піти, якби мене не зустріли. Я просто мала «зустрітися з тіткою Пеґ на вокзалі Ґранд-Сентрал» — от і все.
Що ж, Ґранд-Сентрал був справді грандіозний, як і свідчила назва, а ще то була ідеальна місцина, щоб розминутися з тим, ким треба, тому не дивно, що, прибувши туди, я не змогла відшукати в натовпі тітки Пеґ. Я довго стояла на платформі поряд із горою свого багажу й роззиралася вокзалом, де кишіло людьми, але так і не побачила жодної жінки, схожої на тітку.
Не те щоб я не знала, як вона виглядає. Я вже бачила тітку кілька разів, хоч вони з моїм батьком і не були близькі (Це я применшую. Татові не подобалася поведінка його сестри так само, як і поведінка матері. Щоразу, як за столом згадували ім’я тітки Пеґ, батько фиркав: «Добре так, певно, жити — волочитися світами, жити у своїх фантазіях і тратити грошики наліво й направо!» А я собі думала: «Ага, справді добре…»)
У часи мого дитинства тітка Пеґ приїжджала на Різдво, коли збиралася вся родина, але буквально кілька разів, бо вона постійно гастролювала зі своєю театральною трупою.
Найяскравіше мені запам’ятався той день, коли мені було одинадцять і я приїхала до Нью-Йорка з татом, який мав там якісь справи. Тітка повела мене на ковзанку в Сентрал-парк.
Ми навідалися до Санта-Клауса. (Хоча ми обоє вважали, що я вже завелика для Санта-Клауса, я нізащо не хотіла таке пропустити і в душі страшенно тішилася, що його побачу.) А потім ми з нею наїлися на обід всілякої смакоти. То був один із найрадісніших днів у моєму житті. Ми з татом не ночували в місті, бо тато ненавидів Нью-Йорк і ставився до нього з підозрою, але все одно то був пречудовий день, у цьому можеш не сумніватися. Я вирішила, що в мене просто фантастична тітка. Вона ставилася до мене як до людини, а не як до дитини: а хіба є щось важливіше для одинадцятилітньої дівчинки, яка не хоче, щоб її сприймали як маленьку?
Востаннє тітка Пеґ приїжджала до мого рідного містечка, Клінтона, на похорон своєї мами, бабці Морріс. Під час служби вона сиділа біля мене й тримала мою руку у своїй великій зграбній лапі. Цей жест мене заспокоїв і водночас здивував (ти, напевно, будеш вражена, коли це почуєш, але мої родичі ніколи не любили триматися за руки). Після похорону тітка обняла мене міцно, як дроворуб, і я розчинилася в її обіймах, виливши із себе ніагару сліз. Вона пахнула лавандовим милом, цигарками й джином. Я вчепилася за неї в розпачі, наче маленька коала. Однак після похорону мені не вдалося довго з нею побути. Тітка мусила відразу їхати геть, бо в місті на неї чекала вистава. Мені стало соромно за те, що я отак розклеїлася в її обіймах, хоч вона і заспокоїла мене.
Зрештою, я мало що про неї знала.
Зараз я перелічу все-все, що мені було відомо про тітку Пеґ на ту мить, коли я прибула до Нью-Йорка у дев’ятнадцять років.
Я знала, що тітка має театр «Лілея» десь у мангеттенському Мідтауні Я знала, що свого часу вона не збиралася професійно займатися театром — ця робота трапилася їй якось випадково.
Я знала, що тітка Пеґ закінчила курси медсестр Червоного хреста — оце так несподіванка! — і під час Першої світової війни служила у Франції Я знала, що десь у той час тітка виявила, що організовувати розваги для поранених вояків їй вдається краще, ніж доглядати за їхніми ранами. Вона побачила, що має талант нашвидкуруч влаштовувати дешеві, шалені, веселі вистави в польових шпиталях і бараках. Війна — страшна штука, але вона кожного чогось вчить. Тітку Пеґ війна навчила ставити вистави.
Я знала, що після війни тітка довший час жила в Лондоні й працювала в одному з тамтешніх театрів. Вона якраз ставила ревю у Вест-Енді, коли познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Біллі Б’юеллом — вродливим і хвацьким американським офіцером, який теж вирішив залишитися після війни в Лондоні й працювати у театрі. Як і тітка Пеґ, дядько Біллі походив з «нормальної» сім’ї. Бабця Морріс любила казати, що родина Б’юеллів «така багата, що аж нудить». (Я роками не могла зрозуміти, що це означає. Моя бабця умлівала від багатства — то скільки ж його треба, щоб її «аж занудило»?