А вогонь ішов наче й не з каміна — у ньому не було дна, а із самого центру землі.
Музика, оте гудіння, піднялася тоном вище і ніби трохи прискорила ритм — і аж тоді Ада почала відчувати хоч якесь тепло від вогню, який жменями виливалося на неї. Нарешті їй стає тепліше, нарешті! Нарешті зменшується, стихає це тремтіння, тікає судомно-зведеними судинами, стікає, витікає, тане… Ще трохи, Робі, будь ласка, ще вогню!
Кожна нова порція приносила таке бажане і таке приємне тепло. Аж нарешті почала розчинятися крижинка у глибині її тіла, там, куди розмістив її Робі під час останнього сеансу у «Бутоні»… Танула, танула, танула…
Тепліше… Ще тепліше… Жарко!
Роберт невтомно огортав її вогнем своїх рук — так, ніби вони самі стали вогняними. Ось воно, бажання, ось вона, близькість насолоди… Ще трохи, ще…
Ада не помітила, як почала вигинатися усім тілом, немов змія, немов її підсмажувано на тому гарячому полум’ї фуоко аморе. Анна кілька разів наголошувала, що для церемонії важливо, щоб вона лежала спокійно, немов статуя, в жодному разі не розводила ніг і рук, як би не намагався розпалити її Роберт. У цьому й полягає сенс — у боротьбі спокуси і її здатності спокусі опиратися. Хто кого — спокусник чи жінка, здатна опиратися спокусі задля свого служіння.
Роберт працює вже давно, він досконало оволодів цим мистецтвом, він знає, він уміє, і йому вдається…
Згадавши приписи, зайняла необхідну позу, та щойно чергова порція вогню пристрасті торкнулася вершечків грудей, щойно оті чортові, безперечно, чортові, бо такі руки не можуть належати простому смертному чоловікові, навіть не торкнулися, а на віддалі оповили бездоганні тепер півкулі отим фізично відчутним гарячим дотиком, як вона втратила контроль — як ій хотілося його, цього чоловіка, як вона бажала його рук, його тіла, його чоловічого тіла, що теж не залишилося байдужим, що повстало і напинає чорний шовк довгої накидки, у собі, глибоко у собі, так глибоко, як тільки можна!
Розплющила очі, побачила у дзеркалі себе у непристойній позі, згадала, чого вимагає від неї церемонія — і знову послала всі ці їхні приписи до дідька — бажання виявилося сильнішим.
Десь іздалеку лунав розпачливий голос Анни: «Світла пані, отямтеся, світла пані, не можна, світла пані…»
І світла пані спробувала отямитися…
А руки Роберта проникали вже не на віддалі, а цілком фізично всюди-всюди-всюди… Що у них, у цих руках, чим вони повні? От він, отой справжній, невідомий смертним фуоко аморе, от вона, пристрасть, що не має меж і стриму!
— Ходи до мене! Я хочу тебе! — рвалося з грудей.
Вогонь палав уже не в каміні — довкола ліжка, підступаючи все ближче й ближче, палала вже навіть шкіра, горіла вогнем кожна волосинка, горіла неопалимою купиною, не згораючи. Аж тепер вона зрозуміла, чому таке важливе волосся отам — воно горить і зігріває, розігріває, саме воно підтримує оте непереможне бажання!
— Ходи до мене! — і відчула, що тримає в руках оту готову до влучання в ціль стрілу — сагітта аморе… О, яка ж вона чудова, яка могутня! Скільки рук треба, щоб охопити її — довгу, товсту, красиву! Яка вона солодка на смак, ота стріла: — Ходи до мене!
До неминучого і непоправного залишився один крок — стріла наготувалася влучити у свою доступну окові, обведену червоним, розпечену фуоко аморе мішень, як раптом… Раптом пролунало котяче «Мняяяяяяяяяяяу!»
Ада немов упала з висоти на землю. Просто перед нею на годиннику, що прикрашав полицю каміна, сидів Гатто Негро і пронизував поглядом, повним такого котячого, нелюдського презирства, що його обурене «Мняяяяяяяяяяяяяв» висловило всі почуття усіх ображених котів на світі. Ада раптом побачила себе його очима, побачила свої розкидані по ліжку товсті ноги, оту розкриту мушлю між ними, яка вже розтулила свої рожеві вологі губи, щоб прийняти чоловічу зброю, побачила котячим оком навіть отвір, в якому палав непогамовний вогонь, отой їхній фуоко, побачила свої груди, великі, роздуті бажанням, немов повітряні кулі, які негайно перетворилися на звичайнісінькі бабські цицьки, вульгарні, повсякденні, і сором, отой червоний, страшенний сором облив негайно все те, чим вона щойно пишалася. Вона закрила груди руками, стулила ноги і пошкодувала, що не має ще однієї пари рук, щоб затулитися й там. Її щойно молочно-біла шкіра запалала вогнем не любові, а сорому, сорому, сорому…
А Робі, наче нічого й не сталося, продовжував свою сороміцьку церемонію — обливав її вогнем і далі, але щохвилі лунало застережливе «Няв!», і мармурова, з рожевого мармуру статуя, на яку перетворилася тепер змія, ще мить тому готова пожерти всі фалоси світу, лежала тепер на ложі з чорного шовку сумирно і скромно, як належалося мармурові.