Наближався кінець церемонії: в руках Роберта опинилося вогняне кільце. Невідомою силою тіло Ади піднялося в повітря, пройшло крізь вогонь, немов нитка крізь вушко голки, і чиїсь руки, мабуть, Анни накинули на неї червону шовкову накидку, сховавши і біле, і рожеве, і чорне…
Фуоко аморе згас. Власне, тепер вогнем любові палало все її тіло. Але той вогонь анітрохи не нагадував несамовитість фізичної хіті, якою щойно палало осердя єства. Це було зовсім не те. Всі вогні одночасно згасли, дзеркала скрилися тінню, наче памороззю. В її руках опинилася чаша із «рецепто».
Обережно ступаючи босими ногами, Ада пішла услід за Анною кудись униз, у підвал, звідки вів підземний хід на гору, до ока Волькано.
Ада вивчила напам’ять усю церемонію портаменто. Там не було нічого складного. Але в ту хвилину, коли повільно й туго відчинилися важкі ковані двері у підземний хід, знову почулося застережливе «Няв!».
І Ада пригадала! Вона ж не знайде дороги до ока вулкану! Вона ж не знає її! Вона може заблукати у лабіринтах печери і ніколи не вийти звідти!
— Клубок Аріадни, Анно! Ми забули про клубок Аріадни!
— Ні слова більше, світла пані! Ви не можете говорити! — жахнулася Анна. — Ви не повинні говорити! Мовчіть! Клубок… вона ж показала вам клубок! Повинна була показати! Вона ж на те й Аріадна! Як же я забула? Зараз принесу…
Анна побігла нагору, принесла коробку із клубками:
— Який із них?
І Ада зрозуміла, що вона не знає, котрий із клубків є тим особливим, чарівним… Пані Аріадна не встигла показати його. Втім, це вона сама винна — розсипала клубки, і один з них закотився під ліжко…
— Якого кольору клубок? — запитала Анна. — Тільки мовчіть, ні слова! Покажіть!
— Зелений! — пригадала Ада, укотре порушивши обітницю мовчання — від початку церемонії фуоко аморе і до повернення з лабіринту вона не мала права вимовити бодай слово.
Анна почала гарячково перебирати клубки зеленого кольору, але жоден з них чомусь не хотів видобуватися з коробки — нитки плуталися, немов живі, наче змовилися — тягнути час, не даватися. Хвилини спливали… Минув час, минула ота визначена хвилина, коли вона повинна була вийти за поріг підземного ходу… Двері підземелля скрипнули і повільно почали зачинятися…
— Ідіть, ідіть, світла пані, ідіть без клубка! — відчайдушно заволала Анна, втративши свою крижану незворушність. — Якщо двері зачиняться, то все пропало!
Роберт також зблід. Він уперся спиною у важкі двері і хотів стримати, використовуючи усю свою надлюдську силу, але вони повільно, по міліметру, зменшували отвір.
В очах обох, і Анни, і Роберта засвітився вже не просто страх, не хвилювання — нелюдський жах. Ада нічого такого не відчувала, мабуть, тому, що не розуміла, а що ж, власне, станеться, якщо двері зачиняться.
А час минав і майже минув.
І знову пролунало знайоме «Няв!»
Гатто Негро, чарівний кіт, стрибаючи через три сходинки, приніс у зубах запорошений, запилюжений, покинутий і забутий клубок, отой справжній клубок Аріадни, який лежав уже стільки днів під ліжком старої гварди…
Вони ще встигли прослизнути у вузький отвір. Ада навіть встигла подумати — а якби хвіст Гатто був довший, то його неодмінно притиснуло б дверима!
Підземелля тихо, але глухо зачинилося.
І водночас самі, без її участі, засвітилися факели, що освітлювали дорогу в темному вузькому коридорі із готичним склепінням. Ада відчула босими ногами холод гладенького, вичовганого її попередницями, каміння. Пішла, обережно несучи двома руками чашу з портаменто. Чаша спершу не здавалася важкою, навпаки, дивувало, чому виточена з напівпрозорого каменю, мабуть, нефриту, посудина, наповнена дивною сумішшю, яку вона власноручно сьогодні приготувала, настільки невагома. Та пройшовши перший кілометр шляху, зрозуміла — не так вже й легко тримати обіруч перед собою навіть такий неважкий, але дуже важливий предмет. Чаша наповнена майже до країв, і жодної краплі не можна пролити!
Клубок, отой чарівний клубок Аріадни, котився попереду, поки що непотрібний — дорога пряма й рівна, полого здіймається угору. Жодних відгалужень. Гатто біг попереду, і його присутність з одного боку заспокоювала — як-не-як жива душа, а з іншого унікчемлювала й нагадувала про власну убогість. Знала ж, знала про випробування вогнем, готувалася до нього — і не витримала! Хіба важко було потерпіти? Хіба треба котячого нявкоту, щоб нагадати про обов’язок? Сором пік її не перед людьми — перед отим старим безхвостим котом.