Він усе бачить, він усе знає! Він зрозумів…
Вона не виконала того, для чого її призначено. Вона схибила. І він чув, бачив, знає…
Що ж робити, що робити? Адже його лють може коштувати життя не тільки їй — усьому місту! І де тоді опиниться її затишний і розкішний будинок? Де вона житиме? Знову в тісній квартирці? А гроші? Знову на зарплатню? А її рожева машина? Її теж заберуть?
Ні, вона тепер робитиме все правильно-правильно, виконуватиме всі приписи! Ну, не треба, ну, нехай усе це припиниться! Дайте мені ще один шанс!
Це все Ада не вигукувала. Не кричала, не молила. Переляк підкосив ноги і відібрав голос. Вона просто заплакала.
Дивно. Щойно її сльоза упала в жерло вулкана — він наче заспокоївся. Стих. Чорний дим поволі розсіявся. Земля перестала двигтіти, плити лягли рівно, наче й не витанцьовували щойно під ногами, немов крижини у час скресання річки. Око знову засвітилося рівним червоним світлом.
Одна жіноча сльоза втишила вулкан?
Неймовірно!
Ха-ха! Тепер Ада зрозуміла свою силу. Вона перемогла його! Вона тепер знає, як боротися з примхами Волькано!
Одна жіноча сльоза — всесильний додаток до портаменто!
Вклонилася. Проказала останні слова подяки і прощання.
Клубок покотився у зворотний бік.
Розділ XVIII
Мабуть, отой температурний стрибок не минув без сліду. Мабуть, мозок перегрівся, і тому виробляє те, чого раніше не робив. Мабуть, щось там перемкнуло…
Нічим іншим Софія не могла пояснити те, що з нею коїлося: її тягло у Прикарпатськ наче ланцюгом, фізично. Удень перед нею поставали картини, одна привабливіша за іншу, а вночі Щастигора не випускала з обіймів — сни, кольорові, об’ємні, повні звуку, немов широкоформатне, стереоскопічне, збагачене навіть запахом, кіно, розгорталися, щойно голова торкалася подушки. То вона блукала схилом, укритим густим пралісом, то видиралася вище, туди, де лиш каміння, мох і трава, то кружляла лабіринтом печери, чомусь теплої й освітленої червонястим підземним сяйвом, а цієї ночі її занесло на озеро, тепле, майже гаряче, солоне… Тисячі рожевих птахів клекотіли, вигинаючи довгі шиї, при березі… Рожеве, немов ранковою зорею вибарвлене, пір’я із чорною облямівкою по краю — чи не підпалив вам, ранкові птахи, крил хтось заздрий до краси?
Звісно, таку картинку вона бачила десь у телепрограмі, але чому ж такі реальні звуки, запахи, чому вона може майже торкатися цих гордих птахів, а вони не тікають, не здіймаються усією зграєю в повітря? Торкнулася, відчула на дотик шовковість і штивність рожевого пір’я. Воно чомусь здалося гарячим. Настільки, що аж відсмикнула руку. Даремно. Відчуття жару не минуло.
Сни, дивні, мальовничі, заворожуючі, були приємними на звук, на дотик, вони залишалися з нею навіть після пробудження. Здавалося, поглянь у вікно — і постане знайомий силует Щастигори.
Може, це тому, що я так часто думаю про це місто, заспокоювала себе Софія. Мабуть, зачасто телефоную батькові, задовго слухаю його розповіді про життя, про тюрму, про Орестову маму. Мабуть, це тому, що я вже спакувала речі і тільки Орестова робота втримує мене від того, щоб поїхати негайно.
Однієї ночі наснилося дивне: у глибині завжди спокійної гори щось почало гуркотіти, здавалося, що тремтить земля, рухаються дерева, що каміння готове скотитися уділ і лиш звичка непорушно обростати мохом утримує його від наміру зрушити з місця негайно. А ще — над жерлом вулкана зібралася чорна хмара диму. Чорного, а не рожевого, білого, голубого чи ледь жовтуватого на вигляд, як зазвичай.
А якщо виверження? Якщо це знак біди?
Софія прокинулася, готова бігти, чи принаймні телефонувати батькові.
— Оресте, у Прикарпатську біда!
— Спи, люба, тобі чомусь без кінця то сниться, то ввижається моє рідне місто, так, ніби це ти там народилася, так, ніби то твій батько там живе. Ще рано, спи. Якби щось — тато потелефонував би.
Орест обняв її, притиснув до плеча, пригладив розтріпане з неспокійного сну волосся. Як солодко спати на цій найм’якшій у світі подушці! Софія заплющила очі, та знову побачила хмару диму над містом.
Ні, спати не можна, там щось коїться!
Рішуче відкинула ковдру. У вікно зазирав спокійний київський ранок. Прогуркотіла важка машина, що збирає сміття. Перегукувалися двірники. Мітла шурхотіла десь унизу під вікнами. Невже за цю одну хвилину минуло стільки часу?
— Оресте, пора вставати!
Пішла на кухню, поставила каву, за звичкою увімкнула телевізор, налаштований на канал новин.
— … розпочав свою активність. Ми вже повідомляли, що цієї ночі, рівно опівночі було відмічено три підземні поштовхи, оцінені фахівцями у чотири бали за шкалою Ріхтера. Уперше за всю історію спостережень єдиний в Україні вулкан Щастигора загрожує виверженням! Ми запросили знаних в Україні вулканологів. Чи існує реальна небезпека для міста і людей?