— Справжнім закарпатським «Везувієм» вважають старожили села Анталовці на Ужгородщині гору Маковицю, — показала на невисокий пагорб за спиною ведуча. — Таку другу назву найвища гора поблизу невеличкого закарпатського села отримала через свій «невгамовний норов». Вона на певний час ніби «засинає», але як тільки люди забувають про її вулканічне походження, нагадує про себе потужними підземними поштовхами.
Потім заговорив, заникуючись від хвилювання, старший чоловік:
— Я все життє прожив ту… памнєтаю, ще перед війном земля си трусила. Шибки в хатах повилітали, а шкла не було, не було де взєти…
— Цей землетрус запам’ятався місцевому населенню надовго, — продовжувала ведуча. — Тоді вчені зафіксували підземні поштовхи силою в 6 і навіть 7 балів за шкалою Ріхтера. На двох обійстях саманні хліви розсипалися, немов карткові будиночки. З роками все забулося, та приблизно через півстоліття Анталовці знов трусонуло, та ще й як. Останній потужний землетрус у цій зоні було зафіксовано у 1984 році, сила деяких поштовхів сягала 7,5 бала за шкалою Ріхтера.
— В нашім селі жив такий Петро-віщун, то він за три дні сказав — буде земля си трусити, але хто му вірив? Думали, бреше… А втогди з хатів повтікали всі коти! Чисто всі — ані єдного не стало. А тогди — пси. З ланцухів си позривали і повтікали. А котрий си не зірвав — то вив, як той вовкулака, фест ми си тогди настрашили, фест…
— Про особливу поведінку тварин перед землетрусом чи іншим природним катаклізмом відомо здавна…
— Котику, то ти що, теж утік через землетрус? — погладила Гатто Софія. — Злякався? Моя бідолашна киця…
Гатто глянув на неї, обливши презирством — і що меле ця жінка? Та щоб він, Гатто Негро, тікав, немов задрипане і безпородне кошеня, від Волькано? Нічого вона не розуміє. Поки що… Гатто потягнувся, випустив кігті, якими можна було й вовка роздерти при потребі, від ситості і вдоволення майже замуркотів — нічого, тепер він удома, він зачекає. Все буде гаразд.
Увечері вже всі телеканали переспівували на різні лади тему землетрусів, вивержень, розпитували фахівців — одних і тих самих, мабуть, не гурт в Україні спеціалістів у цій галузі.
— Давай перемкнемо на щось розважальне, — потягнувся до пульта Орест. — Дивні вони, ці телевізійники.
— Робота така, Оресте, двадцять чотири години на добу потрібно видавати продукт, а тут така соковита тема! Послухай, а ти владнав справи у міністерстві?
— Так, — чомусь зітхнув чоловік.
— Знаєш, це навіть якось дивно: тебе запрошують на престижну роботу в рідне місто, де живе, до речі, твій батько — хворий і немічний, а ти колупаєш піч, наче дівка, і ніяк не складеш собі ціни. А вже серпень. І речі вже спаковані. І все готове… І мені, чесно кажучи, не терпиться знову увійти в аудиторію…
— І сказати — привіт, зайці-кролики!
— Тобі смішки, — розтанула від поцілунку в улюблене місце Софія. Вона зібралася примоститися біля чоловіка і трішки помуркотіти, як раптом виявила, що місце вже зайняте — на дивані зручно влаштувався Гатто.
— Гей ти, кошаро, кошкін син, ти чого тут розлігся? Тут моє місце, — спробувала зігнати чорного, подібного на пантеру приблуду господиня, та кіт навіть вухом не повів — так, наче це вони прийшли до нього додому і попросилися в прийми.
— Був я в міністерстві, Сонечко. Все там гаразд. І Потурайко, до речі, вже подав мої документи на звання професора. Дотримується слова. А твої подасть у вересні. Вже є оголошення про конкурс.
— От бачиш, треба їхати, Оресте.
Розділ XIX
От вона, нарешті, й удома…
Дивно відчувати це у такому дивному місці.
Місто щойно трусило. Щойно загрозливий чорний дим здіймався із горла цієї загадкової істоти, що мешкає в горі, забарвивши сам колір життя у темне. Незатишно стало людям, якоюсь тривогою, непевністю повнився ринок, вулиці, маршрутні таксі, де тільки й мови про небезпеку нових підземних поштовхів, про те, що врожаю винограду в цьому році, мабуть, не буде, чи не вперше за весь час на їхній пам’яті. Щойно сталося незрозуміле й загрозливе, а Софія повна оптимізму і втіхи. Наче все це її не стосується, наче їхня хата й не стоїть в епіцентрі загрози…