— Все правильно, все добре, все так і буде. Окрім того, нам обіцяють квартиру коштом університету.
— Аж так?
— Нам просто нічого заперечити, правда? Одне малесеньке «але» — особистість ректора.
— Ну, бачили ми цю особистість. З мухами, але хто з нас без гріха?
— Я трішки більше про нього знаю. Батько розповідав. Це страшна і небезпечна людина. Працювати з ним важко і страшно.
— Оресте, ти перебільшуєш! — засміялася Софія. — Ну, трішки оригінальний, занадто балакучий, але нічого страшного я в ньому не бачу!
— У них в університеті панують порядки, наче в концтаборі. Все за наказом, все під страхом смертної кари, все за бажанням ректора.
— Але ж ректор — виборна посада. Наскільки мені відомо, його обирають на п’ять років, а якщо він не влаштовує колектив — переоберуть, ото й увесь клопіт! Подумаєш!
— Отут таки подумаєш… Його нещодавно переобрали на другий термін. Як ти гадаєш, скільки голосів було проти?
— І скільки ж?
— Жодного! Одноголосно!
— От бачиш! Далеко не всі так вважають. Мабуть, ті люди, з якими ти розмовляв, мають якусь особисту неприязнь. Та й врешті-решт, чи часто звичайний викладач зустрічається з ректором? Раз чи два на рік! Десь на зборах! Ти часто бачиш директора інституту? Працюєш собі, виконуєш те, що належить, не порушуєш законів — хто тебе зачіпає? Ми ж з тобою двоє нормальних дисциплінованих людей, працювали в різних колективах — і нічого, якось давали собі раду.
Софія говорила так упевнено, що майже переконала Ореста. Він справді внутрішньо був готовий і очолити кафедру, і керувати клінікою. Аж руки свербіли влаштувати десь у новоствореній лікарні маленький шматочок Європи. Щоб усе по-новому, так, як у світі, щоб апаратура, щоб догляд після операції, щоб робота персоналу — як годинник. Він знав як, він умів! Він недаремно працював у Лондоні, недарма їздив по цілому світу.
— Сонечко, у мене й у самого є таке бажання, хочеться попрацювати самостійно, створити такий кардіологічний центр, щоб не тільки Україна, щоб цілий світ знав! Щоб звідусіль хворі їхали!
— То в чому справа? Боїшся? Звик сидіти під крильцем?
— Я?
Софія знала, чим підчепити свого срібно-платинового…
— Гаразд. Поїду, гляну, що вони там збудували. От лише з операціями розберемося. За ці дні стільки хворих… Ой, боляче, ляль!
— Ляж на животик, зараз я трішки… Ну як? Минуло? — Софія ще трохи помасувала цю довгу мускулясту спину з родимкою між лопатками, вже без зусиль, просто щоб зняти напруження м’язів. — Ор, підіймай трішки вище операційний стіл, тобі не можна так довго стояти зігнувшись, сам бачиш — грудний відділ хребта просто розсипається! Під час операції ти цього не помічаєш, але потім…
— Мальвіна продовжує виховувати свого носатенького неслухняного дерев’яного хлопчика… Сувора ти моя… Хто це у нас розсипається? Це не про мене! А ходи-но сюди… — пальці звично ковзнули по стегну угору.
— Розсипаєшся ти, любий. Не рухайся. Зараз тобі треба чемно полежати на спині, щоб усе стало на місце. І не рухатися.
— Господи, які знущання я терплю від цієї жінки! — Орест все ж чемно ліг і вирівняв хребет — Софія має рацію, спина завдавала іноді такого болю, що хоч плач. І навіть під час складних операцій, коли, здавалося, не відчуваєш нічого, забуваєш про світ навколо, часом прострілювало так… Професійна хвороба. Без оцього масажу він просто не міг заснути. — А я весь день мріяв про «Поцілунок ластівки»! Доведеться розгорнути «Камасутру» на іншій сторінці.
— Вам, дідуню, з вашою спинкою не сутри, і не ками, а книжку про смачну та здорову їжу на сон грядущий пора гортати! Або казочку…
— Про Буратіно! А ти, Мальвіно, краще б не ходила по хаті в такому вигляді! І не спокушала бідолашного дідуня!
— В якому вигляді? — удавано обурилася Софія, запинаючи на грудях підступний шовк рожевого халатика в китайських дракончиках. Орест привіз це невагоме куценьке чудо без гудзиків з чергового конгресу і дуже любив, коли Софія його одягала — чудо легко випускало з обіймів його улюблені іграшки, кругленькі й величенькі, а поважний лікар, без п’яти хвилин професор не обминав жодної нагоди побавитися. — Я вбрана скромніше за черницю! Гаразд, гаразд, завтра ж піду на дешевий розпродаж, куплю собі ліфу «Бабусина радість», халат турецький, шаровари… Ні, краще скафандр, як у космонавта! Отак і ходитиму.