— Ой, мої бідолашні ніжки…
— А голова? — підсміювався чоловік, підкладаючи під «бідолашні ніжки» подушку.
— I голова… А з ким ти вже встиг познайомитися, Ор? — перевела на цікавішу тему.
— Цікаві хлопці. Професор Привроцький, завідувач кафедри ендокринології. Ми з ним зустрічалися якось на конференції в Києві. Цікаві дослідження серцевої патології при захворюваннях щитоподібної залози. До речі, він одружується з молодою асистенткою вашої кафедри, Христиною… не пригадую, як по батькові, дуже симпатична жінка, тобі сподобається. І житимуть неподалік від нас, Ярослав купив тут хату. Ту саму, де мешкала моя бабуся по мамі, — зітхнув, згадавши.
Розповідаючи, Орест розстібав ґудзики сорочки, і Софія пильно стежила за магічним процесом перетворення «Ореста Романовича для всіх» в «Ореста тільки для неї». Ніби й щодня бачила ці груди з опуклими м’язами, та не могла надивитися, намилуватися, звикнути.
— Хату? Як добре! — Софія чомусь заздалегідь була певна, що Ярослав та Христина стануть їхніми друзями. — Ор, а який Ярослав на зріст?
Орест здивовано глянув на дружину:
— А чому ти питаєш?
— Ніби сам не здогадуєшся… Він з їхніх чи з наших? Із карликів чи з нормальних? — мабуть, шампанське далося взнаки, і Софія сказала те, про що постійно думала у цьому місті.
— Ярослав на зріст такий самий, як я.
— Тоді він мені сподобається, — солодко обняла подушку Софія і заплющила очі.
— Спати? На дивані? Лишенько моє, ото дав Бог дружиноньку — келих шампанського — і вже забула, де спальня. Підводься, підводься, ач, влаштувалася…
Орест вже готовий був на руках нести дружину до ліжка, та Софія враз пригадала про його хвору спину, підвелася й майже побігла, забувши прикидатися п’яною.
— Оце вигадав! Давно спина боліла? — і перевела розмову на нових знайомих: — А з ким ти ще познайомився?
— Викликали в травматологію, там у них пацієнтка з переломом шийки стегна дала зміни на ЕКГ, підозрювали інфаркт.
— І що?
— Нічого, звичайна стенокардія. Але який хірург! Яка техніка! Які революційні, нові погляди на начебто звичайні речі!
Софія знала оце захоплення, яке опановувало Орестом, коли він бачив колегу, справді хірурга Божою волею, такого ж, як він сам. Рідкісна властивість серед лікарів — бачити рівного собі, такого ж осяяного Господнім перстом і покликаного рятувати.
— І як же його звуть? Звідки він?
— З Харкова. Приїхав сюди минулого року, але вже встиг завоювати повагу, пацієнти на нього моляться.
— І зразу став завідувачем? Наскільки мені відомо, у них дві кафедри травматології, у різних лікарнях, батько розповідав. Однією керує дуже відомий травматолог, у нього безліч патентів на винаходи, безліч пацієнтів, він тут незаперечний авторитет. Як вони, не сваряться?
— Не чув про таке. А чого їм сваритися? Травматологам завжди роботи вистачає. Світ такий, травматичний… — Орест простягнувся на весь зріст на величезному ліжку.
— Кардіологам також.
— До речі, Олексій Федорович Грон, так його звуть, мій ровесник, а сюди приїхав, бо одружився з професоркою Стоян…
— Стоян? Вікторією Андріївною? Та це ж дочка нашого колишнього тернопільського ректора, Андрія Івановича! Як це добре, що ви познайомилися!
— Вікторія Андріївна керує кафедрою кардіології у нашому центрі. Моя колега, але з терапевтичним ухилом, так би мовити.
— Це чудово, Оресте!
— Ти забула спитати, який на зріст Олексій. Так от, інформую — трохи вищий за мене і удвічі ширший!
— Ого! Справжній богатир!
Софія посміхнулася і заснула з цією посмішкою.
А чого ж було не посміхатися щасливо, як поруч — кохане плече і тихе закохане мур-мур-мур…
Мур-мур-мур — це влаштувався під боком на подружньому ложі третій — чорний смарагдовоокий Гатто Негро.
