Ще неприємніше шкрябонув спогад давній — про озеро і зневагу майора, а також спогад зовсім свіжий — недобрим поглядом попрощалася вона з ним, погано, важко глянула. Немов захопила із самого дна отого болотяного осаду образи й облила. Чи варто було пригадувати хворому його колишню помилку?
Тим паче, що на всякий товар — свій купець. Робертові її ноги, мабуть, подобаються, недарма ж він так особливо пестить їх… І особливо-особливо — те, що ховається між ними…
Ада відчула, як від самої думки про те, що невдовзі розпочнеться отут, за цими дверима, після ванни з бульбашками, з якої вона виходить Афродітою, вся у піні зваби, обливається гарячою кров’ю та юна, зваблива жінка в її глибині, яка стільки років дрімала, непотрібна і забута усіма чоловіками світу.
Де він, Роберт? Бульбашки зробили свою справу — розбудили, збудили, розігнали кров. Де він? Де його руки? Якщо за хвилину вона не відчує їх на собі і в собі — загине, розірветься, лусне, як повітряна кулька, стече кров’ю чи соком, як поранена береза…
Ада питала себе — а може, я закохалася у Робі? Чому ні? І не відчувала поклику серця. Їй було байдуже до нього як до людини, хвилювало тільки тіло — руки, фантастичні руки і те його чоловіче, що вже могла торкати, навіть бачила, але поки що не мала права використати за призначенням — заспокоювалася на тім, що тимчасово, до першого портаменто. О, як їй хотілося цього вибуху плоті, як вона мріяла про ту хвилину, та ні, навіщо хвилина, секундного дотику стане на вулканічне виверження її пристрасті і вдоволення… Яке щастя, яка насолода, яке спустошення, полегшення настане у фіналі! Як мало їй потрібно! Мить. Секунда! Випустити жар, напругу, високий тиск бажання, замкненого усередині плоті без права реалізації!
Чорт забирай, ці її обов’язки не назвеш легкими! Навіть молодість, яка наповнює кожну клітину красою і силою, є додатковим випробуванням для плоті — чоловіки не відривають поглядів, гормони вирують і вимагають свого, а не вільно!
— Афродіто, вашу руку… — звідкіля й не вродився Роберт.
І знову ця солодка мука — бальзам, холодне, гаряче, знову його руки всюди — і в найбажаніших, і в найнедозволеніших місцях — і знову зупинка перед вирішальним і завершальним. Знову серце стукає шалено й несамовито, і знову погляд упирається в його усмішку — ну, як тобі, жінко, на пательні пекельного?
І знову додому сама, і знову жодних обіцянок — він просто виконує свою роботу, особливу, ексклюзивно для неї, тільки для неї, але…
Телефон, отой маленький, також рожевий, обірвав її думки на місці, зовсім для ділових дзвінків непридатному:
— Адо Адамівно, — тремтів голос Надії, — я з реанімації. Вибачте, що турбую. Але… Але наш Дубчак помер.
— Як помер? — не встигла перебудувати думки на земне Ада. — Чому помер?
— Інфаркт. В реанімації нічого не могли зробити. Йому різко погіршало після того, як ви пішли.
— При чому тут я? Подумаєш, пішла! А я що, лікуючий лікар? — роздратовано крикнула в слухавку Ада. — Він помер в реанімації? Ну й добре! Мене це не стосується. І вас не стосується, хай собі самі розбираються. Ми вчасно його позбулися!
— Але ж це — мій хворий… Як це — позбулися? Я не можу! Я повинна… — Надія ладна була розплакатися просто в слухавку.
— Ви нічого нікому не винні і не повинні. Це робота. Це кардіологія! Не він перший. Ваші обов’язки перед цим хворим закінчилися після того, як був написаний перевідний епікриз! Маєте щастя, що я вчасно діагностувала інфаркт і перевела його в реанімацію. Дякуйте мені!
— Дякувати? Але ж… — прошепотіла слухавка і замовкла.
Отой особливий настрій, який опановував нею після сеансів із Робі, зник. Ада пригадала кожну хвилину своєї розмови із цим Дубчаком (як же його звали, ніяк не пригадаю…) і чим більше згадувала, тим більше переконувалася, що його смерть (смерть, смерть, СМЕРТЬ!) настала не просто так. Аналізуючи свої відчуття і почуття під час короткої, але агресивно вибухової розмови з ним, розуміла, що в чомусь винна. Неуважно читала ЕКГ, неуважно намацувала пульс… Ні. Не в тому справа. Вона побачила зміни своїм досвідченим оком одразу. З професійної точки зору все бездоганно. Справа в іншому. Вона НЕ бажала хворому добра. Вона пригадала своє приниження. Вона не простила йому. Вона кинула в нього камінь прикрого спогаду. Можливо, цей камінь упав на шальку терезів, що схилила його життя по інший бік тонкої риси між… Чорт забирай, невже це мало якесь значення? Звісно, ні. Звісно, її бажання, чи побажання, чи емоції тут ні до чого. Є патологічний процес, який розвивається у часі, і ці зміни зупинити чи посилити важко. Тим паче поглядом. Дурня. Забути. Негайно забути.