– Так. Коли ми вперше її побачили, мені здалося, що вона – піксі. Хоча вони набагато симпатичніші.
– Ну, ніхто не у формі, коли його венами тече отрута демона. Годж збирається викликати Братів?
– Сподіваюся, що ні. В мене від них мурашки по шкірі. Ті, хто так себе калічать…
– Ми калічимо себе.
– Я знаю, Алеку, але ми це робимо ненадовго, і це не завжди боляче…
– Якщо ти досить дорослий. До речі, щодо дорослих: а де Джейс? Він урятував її, чи не так? Мені здавалося, що йому буде цікаво знати, як вона.
– Годж сказав, що Джейс не заходив до неї відтоді, як привіз її. Думаю, йому байдуже.
– Іноді мені цікаво, чи… Дивись! Вона ворухнулась!
– Отже, вона таки вижила, – зітхнула. – Скажу Годжу.
Повіки Клері були наче зшиті. Дівчині здалося, що шкіра повік розірвалася, коли вона повільно розплющила очі і моргнула вперше за три дні.
Перед очима було чисте блакитне небо, білі пухнасті хмари та круглолиці ангелятка з позолоченими стрічками на зап’ястях.
«Я померла? – подумала Клері. – Чи можуть небеса так насправді виглядати?»
Дівчина заплющила очі й знову розплющила їх. Цього разу вона зрозуміла, що дивилася на дерев’яну склепінчасту стелю, розписану хмарами та херувимами в стилі рококо.
Клері насилу сіла. Боліло скрізь, особливо місце укусу на шиї. Вона роззирнулася. Дівчина лежала на ліжку, заправленому лляною білизною. Поруч стояла тумбочка з білим глечиком і чашкою. У кімнаті був цілий ряд однакових ліжок з металевими спинками. Мереживні фіранки повністю закривали вікна, приглушуючи сонячне світло, хоча вона чула, що десь далеко шумів вічний Нью-Йорк.
– Нарешті ти прокинулася, – сказав сухий голос. – Годж буде задоволений. Ми всі думали, що ти так і помреш уві сні.
Клері повернулася. На сусідньому ліжку сиділа Ізабель, її довге синяво-чорне волосся було скручене у дві товсті коси, що спадали аж до стегон. Замість білої сукні на дівчині були джинси та синій топ, що вигідно підкреслював фігуру. Червоний кулон ще гойдався на шиї. Темні татуювання у формі спіралей зникли, залишилася лише руна voyance на тильній стороні правої руки.
– Шкода, що не виправдала ваших сподівань, – прохрипів голос Клері. Горло нагадувало наждак. – Я в Інституті, так?
Ізабель закотила очі.
– Є щось, що Джейс іще не розказав тобі?
Клері закашлялася.
– Це ж Інститут, правда?
– Так. Якщо ти ще не здогадалася, то ти в лазареті.
Раптом Клері скорчилася від різкого болю в шлунку. Вона зойкнула.
Ізабель подивилася на неї з тривогою.
– Що з тобою?
Біль слабшав, але Клері відчувала кислий присмак у горлі та легке запаморочення.
– Шлунок.
– Ой, зовсім забула. Годж просив дати тобі це, щойно прокинешся.
Ізабель схопила керамічний глечик і налила в чашку, яку передала Клері. Там була якась каламутна рідина, що ще парувала. До запаху трав домішувався якийсь густий насичений аромат.
– Ти три дні нічого не їла, – зауважила Ізабель. – Напевне, тому тобі стало зле.
Клері обережно відсьорбнула. Відвар був смачним, поживним, з масляним присмаком.
– Що це?
Ізабель знизала плечима:
– Одна з настоянок Годжа. Завжди спрацьовує. – Вона зісковзнула з ліжка, приземлившись на підлогу з котячою грацією:
– До речі, мене звати Ізабель Лайтвуд. Я тут живу.
– Я вже знаю твоє ім’я. А я – Клері. Клері Фрей. Це Джейс приніс мене сюди?
Ізабель кивнула.
– Краще б не ніс. Твоя пасока[5] та кров по всьому килиму в передпокої. Якби Джейс зробив це тоді, коли тут були мої батьки, то, певне, сидів би під домашнім арештом. – Вона подивилася на Клері з підозрою. – Джейс казав, що це ти вбила равенера.
Швидкий образ скорпіоноподібної істоти з роззявленою злою пащею промайнув у голові Клері. Вона здригнулася і стиснула чашку:
– Думаю, так.
– Але ти приземлена.
– Дивно, правда? – мовила Клері, насолоджуючись виглядом погано прихованого здивування на обличчі Ізабель. – Де Джейс? Він поряд?
Ізабель знизала плечима.
– Напевне, – сказала вона. – Піду скажу всім, що ти прийшла до тями. Годж хоче поговорити з тобою.
– Годж – наставник Джейса, так?
– Годж – наставник усіх нас, – відповіла вона. – Ванна кімната он там, на вішалці для рушників я повісила дещо зі свого старого одягу. Раптом захочеш переодягнутися.
Клері хотіла зробити ще один ковток, та виявила, що чашка вже порожня. Вона більше не відчувала голоду чи запаморочення, що свідчило про полегшення. Дівчина поставила чашку і загорнулася в простирадло.
5
Пасока – драглиста жовтувата рідина з домішкою крові, що виділяється з уражених тканин; сукровиця.