– А що з моїм одягом?
– Все було заляпане кров’ю та отрутою. Джейс спалив його.
– Серйозно? – перепитала Клері. – Слухай, а він завжди такий грубіян, чи приберігає це лише для приземлених?
– О, він грубий зі всіма, – невимушено відповіла Ізабель. – Але це робить його до біса принадним. Це і те, що він убив більше демонів, ніж його ровесники.
Клері здивовано глянула на неї.
– Хіба він не твій брат?
Це привернуло увагу Ізабель. Вона голосно розсміялася.
– Джейс? Мій брат? Ні! З чого ти це взяла?
– Ну, він же з вами живе, – зауважила Клері. – Чи не так?
Ізабель кивнула.
– Так, але…
– Чому ж він не живе зі своїми батьками?
На мить Ізабель виглядала зніяковіло.
– Тому що вони померли.
Клері аж рота роззявила від здивування.
– Вони загинули від нещасного випадку?
– Ні, – затнулася Ізабель, заправляючи пасмо чорного волосся за ліве вухо. – Його мама померла під час пологів. Тата вбили на Джейсових очах, коли йому було десять років.
– О, – тихо мовила Клері. – То були… демони?
Ізабель зірвалася на ноги.
– Слухай, краще скажу всім, що ти прокинулася. Вони вже три дні на це чекають. А, мило у ванній кімнаті, – додала вона. – Може, захочеш освіжитися. Від тебе тхне.
Клері блиснула очима:
– Красно дякую.
– Звертайся.
Одяг Ізабель виглядав кумедно. Клері кілька разів підкочувала штанини джинсів, перш ніж перестала спотикатися об них, а глибокий виріз червоного топу лише підкреслював відсутність того, що Ерік назвав би «цицерони».
Вона вимилася бруском лавандового мила. Витершись невеликим білим рушником, дівчина залишила вологе волосся безладно звисати пахучими пасмами. Скоса зиркнула на своє відображення в дзеркалі. Над лівою щокою багрів синець, а потріскані губи спухли.
«Треба подзвонити Люку», – подумала Клері. Звичайно, тут має бути телефон. Може, вони дозволять їй скористатися ним після розмови з Годжем.
Дівчина виявила, що її кросівки акуратно поставлені під лікарняним ліжком, до шнурівок прив’язані ключі. Взувшись, вона зібралася з духом й вирушила на пошуки Ізабель. Коридор був порожній. Клері розгублено оглядала його. Такими коридорами, темними та нескінченними, вона іноді бігла у своїх нічних кошмарах. Світильники у формі троянд висіли на стінах через рівні проміжки. У повітрі був запах пилу та свічкового воску.
Десь далеко почувся слабкий мелодійний звук, ніби китайські дзвіночки дзеленчали на вітрі. Клері повільно пішла коридором, торкаючись рукою стіни з вікторіанськими бордово-сірими шпалерами, вицвілими від часу. По обидва боки коридору були зачинені двері.
Звук, на який ішла дівчина, ставав голоснішим. Клері розпізнала звуки фортепіано. Хтось грав уривчасто, але з незаперечною майстерністю. Правда, вона ніяк не впізнавала мелодію.
Повернувши за ріг, дівчина підійшла до навстіж розчахнутих дверей. Кинувши туди оком, вона побачила, що то був музичний зал. В одному з кутків стояв рояль, біля стіни навпроти були ряди крісел, центр кімнати займала запнута арфа.
Джейс сидів за роялем, його тонкі руки швидко рухалися клавішами. Хлопець був босоніж, у джинсах і сірій футболці, його мідне волосся стирчало навсібіч, ніби він щойно прокинувся. Спостерігаючи за швидкими, упевненими рухами рук по клавішах, Клері згадала, як це – відчувати ці руки на собі. Вони підтримували її, коли над нею кружляли зірки, наче дощ зі сріблястих леліток.
Вона, мабуть, якось привернула до себе увагу, бо Джейс обернувся на стільці, вдивляючись у темряву.
– Алеку? – спитав Джейс. – Це ти?
– Це не Алек. Це я. – Вона ступила в кімнату. – Клері.
Клавіші фортепіано бринькнули, коли він підвівся.
– Наша спляча красуня. Хто розбудив тебе поцілунком?
– Ніхто. Я прокинулася сама.
– Хтось був біля тебе?
– Ізабель, але вона пішла, щоб покликати когось, здається, Годжа. Вона сказала, щоб я почекала, але…
– Забув попередити її про твою звичку ніколи не робити те, що тобі кажуть. – Джейс глянув на неї скоса. – Це речі Ізабель? Кумедно виглядають на тобі.
– Забув, що саме ти спалив мій одяг?
– Тільки з обережності, – він закрив блискучу чорну кришку фортепіано. – Ходімо, відведу тебе до Годжа.