Відганяючи від себе погане передчуття, Годж потягнувся за іншим шматком паперу, не помічаючи червоних крапель, що розмазувалися по аркушу, поки він писав.
Розділ 6
Приречені
Зброярня виглядала саме так, як і мала б виглядати кімната зі зброєю. Вкриті полірованим металом стіни були обвішані різними видами мечів, кинджалів, ангонів, списів, рунок, багнетів, батогів, булав, гаків та луків. На гачках погойдувалися м’які шкіряні сагайдаки зі стрілами, лежали купи чобіт, поножі, наручі та латні рукавиці. Пахло залізом, шкірою та засобами для догляду за металом. Алек і Джейс, уже не босоніж, сиділи за довгим столом у центрі кімнати, схилившись над якимось предметом. Коли двері за Клері зачинилися, Джейс підвів голову.
– Де Годж? – запитав він.
– Пише Безмовним Братам.
Алека мало не пересмикнуло.
– Тьху!
Клері повільно наблизилась до столу, відчуваючи на собі погляд Алека.
– Чим займаєтеся?
– Ось, поліруємо це, – Джейс відсунувся вбік, і Клері побачила на столі три довгі тонкі срібні жезли, що тьмяно поблискували. На перший погляд, вони не були гострими або надто небезпечними.
– Їх зробили Залізні Сестри, наші зброярі. Це – леза Серафимів.
– Вони не схожі на ножі. А як ви їх зробили? За допомогою магії?
Алек виглядав таким нажаханим, наче вона попросила його вдягнути балетну пачку та виконати ідеальний пірует.
– Це найсмішніше про приземлених, – Джейс сказав, ні до кого конкретно не звертаючись. – Наскільки одержимі магією можуть бути ті, хто навіть не знає, що означає це слово.
– Я знаю, що воно означає, – огризнулася Клері.
– Не знаєш, тобі це лише здається. Магія – темна стихійна сила, а не тільки мерехтливі чарівні палички, магічні кришталеві кулі та золоті рибки, що розмовляють.
– Я і не говорила про золотих рибок…
Заперечно похитавши рукою, Джейс перервав її.
– Якщо просто назвати електричного вугра гумовою качечкою, він нею не стане, правда? І хай Бог допоможе бідоласі, що вирішить прийняти ванну з такою «іграшкою».
– Ти щось вигадуєш, – зауважила Клері.
– Ні! – сказав Джейс з неабиякою гідністю.
– Так, вигадуєш, – досить несподівано сказав Алек. – Слухай, ми не займаємося магією, гаразд? – додав він, не дивлячись на Клері. – Це все, що тобі потрібно знати.
Клері хотіла щось відповісти йому, але стрималася. Було схоже на те, що Алеку вона давно не подобалася. Не було сенсу загострювати ці стосунки. Вона повернулася до Джейса.
– Годж дозволив мені піти додому.
Джейс мало не впустив лезо Серафима, яке тримав у руці.
– Що він сказав?
– Щоб переглянути мамині речі, – виправилася вона. – Якщо ти підеш зі мною.
– Джейсе, – видихнув Алек, але Джейс проігнорував його.
– Якщо ти справді хочеш довести, що мої мама чи тато були Мисливцями за тінями, потрібно переглянути мамині речі. Те, що від них залишилося.
– Вниз кролячою норою, – криво посміхнувся Джейс. – Гарна думка. Якщо ми підемо просто зараз, у нас буде три-чотири години до смеркання.
– Піти з вами? – запитав Алек, коли Клері та Джейс рушили до дверей. Клері озирнулася. Він вже зводився з крісла, в очах була надія.
– Ні, – Джейс навіть не обернувся. – Все гаразд. Ми з Клері самі впораємося.
Алек обпік Клері кислотним поглядом. Вона зраділа, коли двері зачинилися. Джейс пішов уперед коридором, Клері майже бігла, аби встигати за його замашними кроками.
– Маєш ключі від будинку?
Клері глянула на свої кросівки.
– Так.
– Добре. Ми могли б проникнути до квартири і без них, та тоді більше шансів привернути непотрібну увагу.
– Як скажеш.
Хол переходив у вестибюль з мармуровою підлогою. В одній зі стін були чорні металеві дверцята. Лише тоді, коли Джейс натиснув на кнопку поруч з ними й стіна засвітилася, Клері зрозуміла, що це ліфт. Він під’їхав до них зі скрипом та тріском.
– Джейсе?
– Що?
– Як ти дізнався, що в мені тече кров Мисливців за тінями? Звідки ти це взяв?
Востаннє скрипнувши, ліфт зупинився. Джейс зняв засувку та відчинив дверцята. Усередині ліфт нагадував Клері пташину клітку: чорний метал з елементами декоративної позолоти.