Замість передмови
Загинув єврейський народ Східної Європи. Небагато залишилось живих. Зараз, через п’ятдесят років після Голокосту, все менше залишається людей, які пережили його, рідні та близькі яких загинули в ньому.
У трагедій, якими глобальними вони не були б, є одна властивість – із плином часу «скорочуватись» до обсягу кількох абзаців у підручнику історії. Так було з вигнанням євреїв з Іспанії і з геноцидом єврейського народу, що був влаштований козаками Хмельницького.
Те, що це жахлива несправедливість, зрозуміло, мені здається, усім, окрім тих, хто ці підручники пише. Що ж, у них на це свої причини, як і свої турботи в житті. Моя ж турбота як однієї з тих, хто не просто залишився живим, але й зберіг пам’ять про час, події, людей, – не дозволити цій пам’яті бути стертою без сліду. Ось чому я вирішила викласти свої спогади, які зовсім не претендують на масштабність і містять у собі епізоди із дуже різних біографій – моєї особистої і багатьох-багатьох близьких мені людей. Фоном для цих спогадів я обрала ЧАС – такий, яким він для усіх нас виявився.
У моїй розповіді немає жодного вигаданого прізвища, жодної вигаданої події. Намагаючись пом’янути у своїй розповіді якомога більше людських доль, іноді я просто згадувала ім’я: нехай хоча б такий слід залишиться від людини. Нікого при цьому не намагалась прикрасити: усі вони були звичайними людьми. Зустрічались серед них бідні й багаті, добрі та злі, розумні і не дуже. Вони були людьми і, як всі люди на світі, мали право на життя. Вони загинули такими, якими я їх запам’ятала, коли залишила своє місто через п’ять днів після початку війни. Вони не встигли стати старшими, у них залишався лише час на смерть, тому розповідь про їхнє життя переплітається тут із розповіддю про їхню смерть, інколи порушуючи хронологічну послідовність викладення.
Я повернулась до міста у лютому 45-го. Побачила контури котлованів, де були поховані 17 500 євреїв, розстріляні німцями 6–7 листопада 41-го року. Зустріла людей, які розповіли мені про те, як прожили євреї ті місяці, що залишались їм до смерті, і про те, як вони загинули.
Усі повоєнні роки міська влада не дозволяла встановити пам’ятник на місці цієї страшної братської могили. Котловани поросли диким чагарником і бур’яном. Радянські комуністи приховали сліди злочинів німецьких фашистів.
У другій половині 80-х нова міська влада часів перебудови разом з ініціативною групою євреїв організувала благоустрій місця поховання, наказала прокласти туди дорогу. Встановили пам’ятник.
А на початку 90-х у Західній Україні спорудили інший пам’ятник – махровому українському націоналісту Степану Бандері, який співпрацював з німцями. Його сподвижники брали участь у винищенні євреїв.
Нова хвиля фашизму котиться планетою і нові небезпеки насуваються на увесь світ, на єврейський народ. Спогади про Голокост – це не лише данина пам’яті загиблим, це також пересторога усім людям про небезпеку фашизму, це камінь спотикання на його шляху.
У нашому невеликому провінційному місті на сході довоєнної Польщі мешкало близько сорока тисяч людей. Через нього зі сходу на захід тягнулася головна вулиця імені 3-го Травня, уздовж якої вузько і довго постало місто. На одному кінці вулиці стояла в’язниця – сіра, похмура будівля за високим парканом, на іншому – солдатські казарми. Ще було одне варте уваги місце – старий, обгорілий замок, який був описаний Короленком у «Дітях підземелля». У замку вже ніхто не жив.
Місто перетинала річка Устя. У часи мого дитинства через неї був прокладений дерев’яний міст. Пам’ятаю, як одного разу вона вийшла з берегів і затопила прилеглі вулиці. Під мостом із ревом проносились жовті, каламутні маси води. Було страшно дивитись униз. Пізніше береги укріпили земляними укосами, а замість дерев’яного побудували залізний міст. Річка вгамувалася і поступово почала висихати. Перед війною її вже можна було перейти убрід.
Паралельно річці тягнулася колія залізниці. На вулиці 3 Травня стояв шлагбаум. Потяги ходили рідко, і залізниця не була перешкодою головним чином пішохідному руху в місті. Машин – одна-дві та й усе, візники проїжджали рідко. У базарні дні рух посилювався завдяки селянським підводам.
Залізниця ділила місто на дві частини. На схід від неї на вулиці 3 Травня стояв католицький костел, збудований у готичному стилі, дещо вбік від нього – гарна православна церква. Це був центр міста. Уся вулиця в цьому районі була забудована одно- і двоповерховими будинками, у яких розміщувались магазини.
На захід від залізниці починалось передмістя «Воля». На Волі, як ми звикли його називати, великих магазинів не було, там розташовувались маленькі крамниці, власники яких ледь зводили кінці з кінцями через те, що покупці головним чином брали товари в борг, а віддавати не завжди було з чого.