Коли німці зігнали євреїв Острога в гетто, Розочка повернулась додому, щоб взяти подушку для дитини. Її застрелили на вулиці. Про це сусіди-поляки потім розповіли моїй двоюрідній сестрі, яка встигла евакуюватись. Мій дядько і родина Рози були розстріляні під час ліквідації гетто.
У розпал кризи, у 31-му або 32-му році, коли нам не стало чим платити за квартиру, мама поїхала в село до дядька Шимшона позичити грошей і взяла мене з собою.
Дядько був крутий, скупий, копійку з рук не випускав. Мама звернулась до його дружини. Ми втрьох гуляли по селу, і мама вмовляла тітку позичити їй десять злотих. Розмова була важка, тітка вперто мовчала, а мама продовжувала говорити і упрошувати. Мені було боляче від того, що вона так принижувала себе. Я до цього часу не розумію, навіщо вона дозволила мені бути присутньою при цій розмові, можливо, вважала, що я ще маленька і нічого не зрозумію, але мені цей епізод запам’ятався на все життя.
Із будинку навпроти кладовища ми знову переїхали на вулицю Понятовського, у будинок старих Розенбоймів. Будинок цей стояв біля тротуару, і ця обставина зіграла в нашому житті певну роль. Наша квартира складалась із кімнати, кухні і невеликої тераси. При цьому кухня розміщувалась позаду кімнати, у яку заходили з тераси.
У 1937 році, а, можливо, трохи пізніше, «Товариство прикрашення міста» прийняло рішення, яке було підтримане магістратом, знести усі тераси, котрі нібито псували вигляд вулиць. Рішення це було прийняте очевидно від бажання дошкулити євреям, які складали близько 80 % жителів, і то – найбіднішим, бо ті, хто багатший, жили в цегляних будинках, а тераси зазвичай пристроювалися до дерев’яних будинків.
Робітники, які прийшли ламати терасу, вибачились перед мамою, допомогли винести речі. Вони були неприховано збентежені майбутньою операцією, розуміли її непотрібність і жорстокість, все повторювали слово «владза», «владза» – «влада», даючи зрозуміти, що вони з цією владою не згідні, але проти неї безсилі.
Незручна і холодна, наша квартира після зносу тераси стала ще гіршою, оскільки двері з кімнати вели прямо на вулицю. Винайняти іншу квартиру у нас не було можливості, і ми прожили там до літа 1939 року.
Мої батьки мріяли про те, щоб я вчилася в гімназії. Майже всі мої шкільні подруги перейшли після п’ятого класу «Бейт а сейфер» у перший клас гімназії. Платня за навчання в «Тарбуті» становила 48 злотих на місяць. Навіть значно менша сума при наших доходах було для нас надсильною.
Я була знайома з дочкою викладача гімназії Штіфа, і вона попросила свого батька поговорити з директором гімназії Райзом, щоб мене взяли без оплати за навчання.
Ніколи не забуду своєї першої зустрічі з Райзом. Це був високого зросту чоловік з блакитними очима і повним, дещо капризним ротом. Сивіючі скроні надавали його обличчю значущості і, як буває у нестарих чоловіків, прикрашали його. У нього була горда постава, а рот кривився глузливою і злегка буркотливою посмішкою.
Штіф разом зі мною увійшов в кабінет. Розмова була нетривалою. Говорив Штіф, Райз мовчав і кривив рота принижуючою співрозмовника посмішкою. Потім перевів погляд у вікно і, не дивлячись на нас, сказав: «Гімназія – це цукерочка, а хто не може цукерки їсти, той не повинен в гімназії навчатись».
Після невдалого візиту до Райза моїх батьків почали вмовляти, щоб вони відправили мене до ремісного училища «ОРТ», де готували кравців. Мама відмовчувалась. Вона бачила, як жила родина Гельманів: чудові кравчині, які не вилазили зі злиднів. Мама навіть думки не припускалась, що я наслідую їхню долю.
Я пішла навчатись у шостий клас «Бейт а сейфер», і мама заявила, що ні до кого по допомогу не звернеться і нічиїх порад не потребує. Розмови про «ОРТ» припинились.
Далекий родич моєї мами працював бухгалтером у «Тарбуті». Він звернувся з клопотанням про мене до опікунської ради, і місячну платню знизили до 15 злотих. Так я із затримкою на рік потрапила в гімназію.
Оплачувала навчання головним чином я сама, зайнявшись репетиторством. Давала приватні уроки спочатку учням початкових класів, потім старшим. За кожного учня отримувала 3–4 злотих на місяць. Батьку доводилось додавати не більше 5–7 злотих.