Там вони і загинули разом, на порозі молодості, на самому початку любові.
У нашому класі було декілька надзвичайно обдарованих хлопців. Хімією захоплювався Епштейн, високий, похмурий хлопець з густою шапкою чорного кучерявого волосся. Перед контрольними з хімії він муштрував нас, допомагав розв’язувати задачі. Пояснював він краще за вчительку. Він загинув.
Кращим математиком у класі був Фраєрман. Він дійсно мав незвичайні математичні здібності, але з інших предметів вчився вельми середньо. Він міг стати знаменитим вченим. Не сталось. Його розстріляли німці.
Навчалися в нашому класі три дівчини із сусіднього містечка Здолбунів. Вони щоденно приїжджали потягом до Рівного і після уроків поверталися додому. Дорога займала десять хвилин. Серед них виділялася загальна улюблениця – Соня Ключник, брюнетка з довгим, прямим і пишним волоссям. У неї були усміхнені чорні очі і чарівні ямочки на щоках. Мила і товариська, проте про своє позашкільне життя вона нікому з нас не розповідала.
У 1938 році Соня загинула. Це сталось, коли вона переходила з одного вагону в інший під час руху потяга. Ховали її усім класом. Похорон відбувся в сутінках. На кладовищі запалили свічки. Страшно, на одній ноті, кричала її мати. Соню за єврейським звичаєм – без домовини, загорнувши в біле простирадло, – опустили в могилу. Грудки землі падали на її тіло. З похорону ми поверталися пізно, пригнічені і приголомшені, дівчата плакали, їм шкода було, що вона пішла такою юною, не пізнавши життя. Ніхто з них не міг тоді уявити, що через три роки майже всі вони підуть услід за Сонею, ляжуть у братську могилу, і не залишиться нікого, хто провів би їх в останню, страшну дорогу.
Розмови про Соню не припинялися усю весну. Ніхто не вірив, що вона випадково потрапила під колеса потяга. Через деякий час близька подруга Соні розповіла нам правду про її загибель. Соня познайомилась із польським гімназистом, почала з ним потайки зустрічатись. Це тривало декілька місяців. Вона завагітніла. Хлопець почав її уникати. Соні було шістнадцять років – ані життєвого досвіду, ані друзів, які могли б допомогти у такій ситуації. Батьки її, глибоко релігійні люди, не вибачили б їй зв’язку з інородцем і ганьби, на яку вона їх прирекла. Зневірившись знайти вихід, Соня кинулася під потяг.
Більшість дівчат у класі засуджували її за зв’язок з поляком і за легковажність. Ми жили дуже замкненою спільнотою. Зустрічатися з інородцями нам забороняли закони релігії. Та й польський уряд насаджував серед людей антисемітизм, який сприяв нашій ізоляції. Ми були виховані в суворості, і позашлюбний інтимний зв’язок засуджувався.
Серед моїх подруг була Пупа Такса, вродлива чорноволоса дівчина з великими мигдалевидними очима. Пупа перша в класі почала укладати волосся валиком. Мода ця прийшла до нас після перегляду якогось американського фільму, героїня якого носила таку зачіску. Половина класу зачісувались «під Діну Дурбін», інша половина – «під валик». Кіно для нас було не просто розвагою, воно було вікном у світ. Пупа була дівчиною зніженою, розпещеною батьками. Будь-яке її бажання виконувалось. Її батьки були заможними людьми, і майбутнє Пупи видавалось безтурботним. Не склалося. Коли німці почали наступати, Пупа не наважилась піти з міста, і її розстріляли разом з батьками.
Я дуже поважала мою співученицю Хаюню Гамберг. Це була тиха, негарна, дуже спокійна і розумна дівчина з інтелігентної родини. Мешкали вони в мезоніні в провулку біля пошти. Батько Хаюні був комівояжером. Мати схожа на дочку, але з довгим, пишним волоссям, яке вона вдома носила розпущеним, що її дуже прикрашало. Батьки Хаюні були інтелігентними людьми. Я часто заставала її маму за читанням. Вона давала мені читати книжки, обговорювали їх зі мною. У їхній маленькій квартирці завжди панувала атмосфера спокою та привітності.
Хаюня в класі трималась осторонь, ні з ким особливо не товаришувала, ні в яких спільних витівках не брала участі. Шкільні дівчачі плітки і розборки її не цікавили. Вечорами, коли усі гімназисти виходили гуляти на головну вулицю, вона залишалась вдома.
Я не знаю, коли вона загинула, – у листопаді 41-го чи влітку 42-го, але живими ні вона, ні її батьки не залишились.
Загинула і моя подруга Іна Ханіс, тиха, скромна дівчина. Відсутність здібностей до навчання вона компенсувала старанною працею, не дозволяючи собі зайвий раз вийти погуляти. Це була велика трудівниця, вчителі її поважали за старанність і були до неї більш поблажливі, ніж до інших. Її батьки були літніми небагатими людьми, і Іна готувалась здобувати успіх в житті сама, своєю працею. Усе даремно. Автоматні черги німців перекреслили і це життя.