Головною мовою викладання в гімназії був іврит, який у двадцяті роки почав формуватися як сучасна мова. Словниковий склад був набагато бідніший, ніж теперішній. Ми вільно говорили на івриті, і навіть вчили на ньому деякі предмети – математику, фізику, наприклад. Вивчали ми і Танах, але особливого значення йому не надавали, гімназія була світською. Хасидизм у Рівному не прижився, ніхто ярмулок і пейсів не носив. Ортодоксами були лише літні люди. Кошеру також дотримувались далеко не всі. Гімназисти приносили в клас шинку і ковбаси, які купували в чеських магазинах.
Іврит у нас викладали декілька вчителів. М’який, слабохарактерний Буслік. Його дочка Томар була моєю подругою. Вона загинула разом з батьками. Певний час нас навчав Борковський, чоловік з досить грубими манерами, його ми недолюблювали. У пам’яті залишився прекрасний викладач івриту Барух. Жоден з них не врятувався.
Ми дуже поважали нашу викладачку Зайдман. Вона вела у нас ботаніку, а окремо для дівчат – ще й уроки фізкультури. Це була жінка років за тридцять, з незграбною фігурою. Ми знали, що вона стара діва, і тому жаліли. Коли в школі з’явився Лангольц, ми вирішили, що він для неї добра пара. На шкільних вечорах, коли він її запрошував танцювати, ми крадькома за ними спостерігали. Але, на жаль, Лангольц зовсім не збирався її ущасливити.
Зайдман разом з Гріцманом і Круліком покінчила життя самогубством.
Хімію нам викладала «чаклунка» – маленького зросту, негарна жінка з великими випертими зубами і безбарвним рідким волоссям. Назвали ми її так за те, що дуже вона була схожа на Бабу-Ягу. Вона була біженкою із західних областей Польщі і в нашій гімназії з’явилась у 1940 році. До нашого міста приїхало багато біженців, і для них серед містян збирали одяг.
Наша «чаклунка» була доброю і незахищеною людиною, і учні її жаліли.
Усі вчителі нашої школи, окрім трьох, загинули.
Про подробиці смерті деяких з них я дізналась у 1945 році, коли повернулась до Рівного. Решта поховані безіменно в братських могилах разом зі своїми учнями, їхніми батьками, разом з усіма євреями міста.
Замислюючись над питанням, чому євреї Рівного та інших міст і містечок Польщі, України, Білорусії, Прибалтики не пішли на схід і не врятувались від німецької окупації, я приходжу до висновку, що окрім об’єктивних причин – раптовий напад німців спочатку на Польщу, потім на СРСР, стрімке просування їхніх армій вглиб країни, розгубленість влади, уряд Польщі сам кинувся в біга з перших днів війни, а в СРСР до появи наказу про евакуацію 3.07.1941 р. влада забороняла населенню залишати місто, – існувала ще одна, суб’єктивна причина: ми надто мало знали тоді, що являє собою фашизм. Справжнє обличчя німецького фашизму відкрилось протягом війни. Знищувати євреїв німці почали лише тільки після нападу на СРСР.
Що знали ми, мешканці польської окраїни, про оточуючий нас світ? Населення нашого міста було головним чином малограмотним. Ні у кого з моїх знайомих не було радіоприймача. Газети майже не читали. Навіть більш освічена публіка не мала достатньої інформації: якби вони знали, що очікує євреїв на окупованих німцем територіях, то кинулись би в евакуацію з перших днів війни. Майже уся рівненська інтелігенція – лікарі, вчителі – залишилась у місті і загинула. Урятувалось трохи молоді і дуже небагато родин, які наважились залишити місто разом з відступаючою радянською армією. Рівне було окуповане німцями через п’ять днів після початку війни.
У Польщі не тільки займатись політичною діяльністю – розмовляти про політику було небезпечно. Люди панічно боялися «двійки» – політичної поліції. Вона мала серед населення розгалужену агентурну сітку. Заарештованих «двійкою» катували. Засуджених за політичною статтею ув’язнювали в таборі «Береза-Картузька», одна назва якого викликала жах.
Польська влада загравала з нацистами і всіляко розхвалювала їхню боротьбу з безробіттям, будівництво автострад. Ми, звичайно, знали, що фашисти антисеміти, але довоєнна Польща також була затятою антисемітською державою, проте масово євреїв не вбивали.