В університетах Польщі було введене найганебніше правило: єврейські студенти повинні були сидіти на лівій стороні аудиторії, а християни – на правій. Єврейські студенти, на знак протесту, слухали лекції стоячи, на правій стороні. Деякі викладачі вищих учбових закладів протестували проти цього правила, але таких було дуже мало. Більшість підкорилась.
Студенти Львівського політехнічного інституту, що діяли в дусі фашизму, носили насаджену на палицю картоплину з повтиканими в неї лезами для гоління. Цим знаряддям вони били студентів-євреїв. Один єврейських студент був таким чином вбитий. Влада не вжила заходів для того, щоб виявити та покарати винних.
Почались єврейські погроми. У містечку Пшитик єврей, зубний лікар, пострілом з пістолета поранив погромника, який увірвався до нього в будинок. Польський міністр оголосив: «Ми не дозволимо стріляти в наших дітей».
У нашому місті погромників не було. Навколо міста були українські села. Українці з боку польської влади нічого хорошого не бачили і дотримували поки суворий нейтралітет. Росіяни, що мешкали в місті, на провокації костелу і фашистів не піддавались. Небезпеку становили мешканці району «Грабник», де жили так звані «осадники» – поляки, яким влада допомагала в придбанні будинків, щоб заохотити їх до переселення із західних районів країни на «Креси». «Кресами» поляки називали східні окраїни, де головним чином мешкали українці і білоруси. Це деякі з молодих осадників під впливом польського духівництва били єврейських старих біля костелу. Після погрому в Пшитику атмосфера в місті стала більш напруженою, але в цілому вона залишалась значно спокійнішою, ніж в західній частині Польщі.
У цей час якась мадам Прісторова здійняла кампанію проти євреїв під приводом того, що спосіб, у який євреї ріжуть худобу, змушує тварин більше страждати, ніж той, що використовують християни. Механічного забою худоби в Польщі тоді не було.
Це може здатись неймовірним, але це факт. У цей небезпечний, передгрозовий час уся Польща з небаченою енергією обговорювала питання, як різати худобу. Усі газети друкували статті, присвячені цій пекучій проблемі. Вона навіть дебатувалася в сеймі! Польський парламент два тижні обговорював, у який же все-таки спосіб різати худобу.
Релігійні євреї їли м’ясо худоби, яку забивали єврейські різники. Якби сейм заборонив євреям різати худобу, вони позбулися б можливості їсти яловичину. Євреї оголосили бойкот і два тижні не їли м’яса. Бойкот боляче вдарив по селянах і власниках м’ясних магазинів. Сейм спустив питання на гальмах. Мадам Прісторова стала найбільш популярною особою і відволікла на декілька тижнів увагу всього народу і уряду від найважливіших проблем зовнішньої і внутрішньої політики.
Коли Гітлер напав на Польщу, почали розходитися чутки, що Прісторова була німецькою шпигункою. Це схоже на правду, оскільки тільки Гітлеру було вигідно розпалювати в країні антисемітську істерію, задурити уряду і сейму голови ідіотським питанням, як різати худобу, і не дати народу об’єднатися перед наростаючою загрозою німецького вторгнення.
Восени 1938 року в Рівному відбувся політичний мітинг. Декілька десятків поляків зібралися на головній вулиці і скандували: «Заолжя! Заолжя!» На балконі одного з будинків стояв польський священик та декілька відомих польських громадян і кидали гасла в натовп. Гітлер у той час захопив Чехословаччину і кинув Польщі крихти з панського столу – клаптик чеської землі, Заолжя, яке польський уряд безсоромно захопив, супроводжуючи захоплення мітингами підтримки, організованими костелом і елементами, що діяли в дусі фашизму.
У 1938 році, незважаючи на зростаючу хвилю антисемітизму, директор Райз вирішив боротися за надання нашій гімназії «прав», тобто за визнання свідоцтва про її закінчення документом, який дає право на вступ до вищого учбового закладу. Мені здається, що рішення було пов’язане не з особистими амбіціями Райза, який хотів довести, що його гімназія не гірша за інші, а швидше було відповіддю антисемітам.
Кураторіум – міське управління школами – погодилося надати можливість нашому класу скласти в польській державній школі екзамен на «малу матуру» – свідоцтво про закінчення чотирьох класів. Усього в гімназії було шість класів, два останніх називалися ліцеєм, і після їх закінчення видавалося свідоцтво – «матура».