Щоправда, жили на Волі й Пісюки, власники пивоварного заводу, і ще декілька відомих у місті багатіїв, але погоди вони там не робили. Пивоварний завод і декілька млинів – ось і вся міська промисловість.
Ми орендували квартиру на тихій зеленій вулиці Коперника, на краю Волі, у чешки Перманової. Сама власниця займала другий поверх двоповерхового будинку, а на першому жила родина поляків, яких я не запам’ятала. Їхні діти ніколи не з’являлись на задньому дворі, де стояв ще один двоповерховий дерев’яний будинок, у якому тулилося багато людей. Ми з батьками, дідом та бабусею займали дві кімнати і кухню на першому поверсі, поруч з нами в кімнаті з сінями жили поляки Мусолови. В іншій частині будинку жило декілька українських сімей.
Мусолов був лимарем, працював він в сінях, у них завжди пахло сирою шкірою. Декілька наших сусідок торгували овочами на базарі, який знаходився на сусідній вулиці.
У цьому будинку я прожила перші сім років свого життя – єдина єврейська дитина у дворі, куди виходили пограти діти з усіх квартир, – ось звідки я знаю польську і українську мови.
Я добре пам’ятаю умеблювання нашої квартири. У нас була довга та вузька кімната. Два ліжка вміщувались у ній лише повздовж, одне за одним. Шафа, стіл, чотири стільці. Зовнішня стіна кімнати, вічно просочена вогкістю, зимою вкривалась памороззю, і тоді стіл присовували впритул до ліжок.
Загалом усі спогади раннього дитинства залиті яскравим сонячним світлом, як ніби увесь час було літо. Зима запам’яталась лише бісеринками інію на стіні біля вікна.
Кухня у нас була спільна з дідусем. У ній стояли два столи. Мій дідусь був дуже побожний і не дозволяв бабусі користуватись спільним столом з моєю мамою, оскільки він підозрював, що ми їмо трефне.
У нас жив великий рудий кіт на прізвисько Кіт. Він мав абсолютно самостійний спосіб життя, приходив, коли хотів, іноді зникав на декілька днів. Ніхто його ніколи не гладив, та й він, мабуть, цього і не потребував. Це був кіт-мисливець, завзятий і щасний мишолов.
У квартирі була сила-силенна мишей. Людей вони не боялись, серед білого дня бігали по кімнаті, а вночі розпочинали галасливу мишачу метушню: хором пищали, щось гризли. Але коли Кіт в домі – було тихо, його одного вони й боялися.
Час від часу мама розпочинала полювання на мишей. Брала декілька банок, перегортала їх догори дном і, поклавши приманку, підпирала паличками. За ніч туди потрапляло до десятка мишей. Батько кидав їх у відро, закривав кришкою. А ранком виносив на вулицю, де знаходився базар, і там випускав. Топити їх ні за що не погоджувався. Мама жартувала, що миші з базару строєм повертались услід за батьком додому.
Кота нашого я боялась і дуже не любила за бридку звичку приносити на кухню вбиту ним мишу. На все життя у мене збереглась нелюбов до всього котячого роду.
Своїх батьків молодими я не пам’ятаю. Мама народила мене в 32 роки, я була її третьою дитиною, двоє інших померли до мого народження.
Батько був молодший за маму на чотири роки. Високий, помітно сутулий, з добрими карими очима. Не знаю, за якою модою він завжди брив голову наголо і носив маленькі вуса. У нього були понівечені пальці правої руки.
Під час Першої світової війни батько більше двох років провів на фронті в окопах. Про війну він згадував з небажанням і рідко про неї розповідав. Пальці він понівечив собі самострілом.
Йшов 1916 рік. Взвод, у якому служив батько, зайняв оборону в окопах біля католицького кладовища. Одного разу батьку наснився дивний сон, ніби одна з могил розкрилась і з неї вийшла молода вродлива дівчина, одягнута в чорне, з великим хрестом у руках. Вона пройшла окопом, вдивляючись в обличчя солдат, схилилась над моїм батьком і поманила його пальцем. Він піднявся і пішов за нею. Не доходячи до кладовища, він зупинився і сказав їй, що він єврей, а у неї в руках хрест. Вона наказала йому повернутись.
На ранок взвод був піднятий в атаку, живими залишились одиниці. Ось тут батько й вирішив більше не випробовувати долю і прострілив собі руку.
Не знаю, чи усвідомлював він тоді усю злочинність цієї світової бійні, але, безсумнівно, розумів, що гинути за царя-погромника нема чого.
Самостріл був таким очевидним, що батька негайно заарештували. Урятував його випадок. Прокурор був знайомий з його старшим братом Герцлем і припинив справу проти нього.