Дочки ребе ніде не вчилися. Його син, мій одноліток, блакитноокий блондин з якимось зацькованим поглядом, єдиний у нашому місті носив пейси і капоту. Він просиджував усі дні в синагозі, червонів при зустрічі з дівчатами і ховав очі.
У будинку ребе був водопровід – рідкість в Рівному у ті часи. На другому поверсі, де ми мешкали, кран не працював. Коли ребе здавав нам квартиру, він обіцяв полагодити кран, але слова свого не дотримав.
Водорозбірної колонки на нашій вулиці не було, і нам доводилося випрошувати воду у тих власників, які мали в будинку водопровід. Батько хворів на виразку шлунку, і воду носила я. Дружина ребе не дозволяла нам користуватись краном у неї в кухні, говорячи, що шум води, яка ллється з крану, заважає її чоловіку. За відсутності хазяйки нам допомагала прислуга, дозволяючи наповнити декілька відер. При всьому цьому ребе не соромився дерти з батька квартплату по 48 злотих на місяць, не погодившись знизити її через відсутність води.
Стосунки нашої родини з ребе ускладнились ще й через те, що мої батьки не відвідували синагогу. У суботу мама гріла чай на примусі. Молільниці, які проходили коридором в жіночу синагогу, доповідали ребе, що ми палимо вогонь в суботу. Ребе сварився, а мама робила невинні очі і запевняла, що свято дотримується суботи.
Ребе з Кам’янки і вся його родина загинули разом з усіма євреями міста.
Влітку 1939 року я на кілька тижнів поїхала до родичів у село неподалік від міста Острог. У цьому селі жили декілька єврейських родин. Мені запам’яталась жінка похилого віку, власниця маленької крамниці. Її єдина дочка була заміжня за українським селянином. Дочка, висока, чорноброва, дуже вродлива жінка, нічим не відрізнялась від інших селянок: працювала в полі, доглядала за худобою. Мешкала вона по сусідству з нашими родичами і часто навідувалась до нас. Мати зріклася дочки за те, що вона охрестилась перед весіллям, і не вибачила їй віровідступництва. У дочки було дві дитини, а бабуся навіть не наважувалася їх пригорнути, поговорити з ними. Зв’язківцем був зять, який приходив до крамниці за покупками.
Коли гітлерівці окупували Польщу, стареньку загнали в єврейське гетто в Острозі, де вона і загинула. Дочку її з дітьми чоловік вивіз в інше село, і вони врятувалися.
Мої родичі в цьому селі також були розстріляні німцями. Їхня дочка врятувалась і всю війну батрачила на хуторі у чехів. Вона була схожа на українку, і їй зробили фальшиві документи. Її брат під час війни переховувався у знайомих селян в іншому селі. Коли радянські війська звільнили цю місцевість, він повернувся до рідного села, і його там вбили бандерівці.
На початку 1939 року в Польщі ще не відчувалась загроза війни.
Взимку цього року, готуючись до іспитів, я взяла декілька уроків з фізики у дядька Зосі Йозесберг. Він був чудовим педагогом, але не зміг влаштуватись у школу і утримував родину, даючи приватні уроки.
Йозесберг не боявся говорити про політику. Чемберлен, за його виразом, продав Європу Гітлеру. Більше я ні від кого розмов про Мюнхенську угоду не чула. Над Європою згущувались грозові хмари, а наше місто, не відчуваючи небезпеки, думало лише про те, як уникнути погромів. Усі розмови були лише про зростаючу хвилю антисемітизму. Гітлер анексував Австрію і Чехословаччину, але ніхто не припускав, що така ж доля очікує і Польщу. Мені здається, що не тільки ми, мешканці невеликого містечка на східній окраїні держави, але й польський уряд взимку і навесні 39-го не припускав, що Гітлер нападе на Польщу. Польський міністр Бек був частим гостем у Берліні, а німецькі високопосадовці нерідко приїжджали в Польщу полювати і розважатись. Ідеологічно Польща тоді була дуже близькою до гітлерівської Німеччини. При владі були крайні праві. Антисемітська кампанія була лише однією з ознак того, що країна схилялась на правий бік. Можливо, якби Гітлер не напав на Польщу восени 39-го, вона у найближчий час увійшла б, як Італія, у гітлерівський блок.
Настало літо 1939 року. Стало тривожно. Гітлер зажадав від Польщі «коридор» – вузький перешийок, що відокремлював Східну Пруссію від Німеччини, разом із Гдинею, польським портом на Балтійському морі.
Польський міністр оборони Ридз-Сміглий заявив: «Не віддамо навіть ґудзика з нашого плаща».
Пусті хвастощі!
1 вересня німці напали на Польщу.
Вже через декілька днів від початку війни через наше місто потягнулись легкові машини з польськими сановниками, їхніми родинами й барахлом. Вони їхали у напрямку до Львова і Румунії. Уряд утікав від німців, залишивши напризволяще країну та армію.